Життя Дон Кіхота і Санчо

Жахлива це річ — насмішка! Кажуть, сеньйоре мій Дон Кіхоте, твою історію написано для того, щоби посміятися з тебе і в такий спосіб вилікувати нас від божевілля героїзму, і додають, що насмішник досяг своєї мети. Твоє ім’я стало для багатьох символом насмішки і слугує ніби заклинанням для приниження героїзму та величі. Та ми ніколи не відновимо свій стародавній дух, допоки не перетворимо насмішку на правду й не поставимося до Дон Кіхота з усією серйозністю й вірою в його героїзм.

Багато людей сміються, коли читають твою історію, шляхетний божевільцю, і тому-то вони й неспроможні скористатися своїм духовним розумом, бо не усвідомлюють, що вона спонукає нас плакати, а не сміятися. Можна тільки пожаліти тих, котрі не плачуть, коли читають твою історію, премудрий ідальґо, не плачуть слізьми серця, а не слізьми очей!

У романі іронії та насмішки сконденсувався плід нашого героїзму; у романі іронії та насмішки увічнено короткочасну велич нашої Іспанії; у романі іронії та насмішки узагальнено й підсумовано нашу іспанську філософію, єдину нашу по-справжньому глибоку філософію; у романі іронії та насмішки душа нашого народу, втілена в людині, проникла в найглибші глибини таємниці життя. І цей роман іронії та насмішки є найсумнішою історією з тих, які будь-коли були написані; найсумнішою, але також найбільше втішною для всіх, хто вміє знайти у сльозах сміху визволення від жалюгідного здорового глузду, на який нас прирікає рабська сутність нинішнього життя.

Я не знаю, чи до цього може бути якоюсь мірою причетний цей роман, якщо його погано зрозуміти і ще гірше відчути, але не випадає сумніватися в тому, що над нашою бідолашною батьківщиною нависає задушлива атмосфера гнітючої серйозності. Хоч би куди ми кинули оком, повсюди бачимо серйозних людей, понад усяку міру серйозних, аж до ідіотизму. Вони навчають дітей з усією серйозністю, проповідують з усією серйозністю, сперечаються з усією серйозністю, розважаються і сміються з усією серйозністю, порушують своє слово з усією серйозністю і навіть те, що вони називають фамільярністю та легковажністю, це найсерйозніша фамільярність та найсерйозніша легковажність із тих, які нам відомі. Навіть коли вони перебувають наодинці з собою, вони неспроможні підстрибнути або буцнути щось ногою без будь-якої видимої причини, і тому може здатися, що в історії Дон Кіхота було вичерпано всі запаси героїзму, який можна знайти в Іспанії, і що неможливо знайти сьогодні у світі народ, більше неспроможний, ніж іспанський, зрозуміти й відчути гумор. Тут вважають жартами казна-що і сміються з найбанальніших дурниць, тутешній гумор позначений очевидним впливом чернецького розуму; тут можна зустріти ослів у людській подобі, для яких вуха, схожі на ослячі, — тема для найдотепніших, на їхню думку, жартів. Відколи ти, Дон Кіхоте, покинув цей тлінний світ, у нас стали сміятися навіть із примітивних банальних жартів такого собі брата Херундіо де Кампасас[95], а коли й Санчо припинив свою боротьбу на захист своєї віри, до нас прибув італієць Бертольдо[96], і він бертолізує наш народ. Важко повірити, що народ, посеред якого Дон Кіхот здійснював свої героїчні подвиги, міг сміятися з надто закручених дотепів могильно-скорботного Кеведо[97], чоловіка серйозного і суворого, якщо справді таким був, і з надуманих дотепів навколо сутнісної чи радше суто поверхневої, тобто словесної, невихованості персонажів його «Великого скнари».