Життя Дон Кіхота і Санчо
- Автор: де Унамуно Мигель
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Астролябія
- ISBN: 978-617-664-048-6
- Переводчик: Виктор Иосифович Шовкун
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Життя Дон Кіхота і Санчо». Краткое содержание книги:
Нарешті Кабальєро Віри пощастило вирватися на волю; зітхнемо з полегкістю й ми разом із ним.
Розділ LVIII
«Як опинився Дон Кіхот у чистому полі на волі, здихавшись Альтісідориного лицяння, зразу відчув себе у своїй стихії, знов уступив у нього високий дух рицарювання. Він обернувся до Санча і сказав: “Вольність, Санчо, то один із найдорогоцінніших дарів, що небеса послали людям…”» — і так далі, і таке інше…
Атож, тепер ти вільний від глузів і блазенських витівок, тепер ти вільний від дуків, панночок та лакеїв, тепер тобі вже можна не соромитися, що ти вбогий. Очевидно, що «на сутих отих бенкетах з напоями-холодощами» ти себе почував «ніби загнаним у голоднечу». Ти добре сказав: «Щасливий той, кому небо послало шматок хліба і хто за це не винен дяки нікому, опріч самого Бога». І хто ж це?
«Отак, розмовляючи про те та про се, їхали собі рицар із зброєношею», і думки Дон Кіхота крутилися навколо того, що от, нарешті, й закінчилася їхня неволя в оселі дуків, та навколо його самоти та вбогості, коли вони «побачили на зеленому лужку чоловік дванадцятеро вбраних по-сільському людей», що несли із собою кілька різьблених на дереві образíв, аби прикрасити ними вівтар у своїй церкві. Дон Кіхот чемно попросив, аби йому показали ті образи, і мав нагоду помилуватися образáми Святого Юра, Святого Мартина, Святого Якова, або Сантьяґо Мавробойця, і Святого Павла — усі вони, на його думку, були мандрівними рицарями християнства, що «воювали по-Божому». І Дон Кіхот, побачивши їх, сказав: «За добру призвістку маю я, браття, те, що тут ось побачив, бо ті святі рицарі коло того самого діла, що й я, ходили, тобто коло воювання; різниця поміж ними і мною та, що вони, святі, воювали по-Божому, а я, грішний, воюю по-людському. Вони добулись неба, а я й досі не знаю, чого добудусь силою моїх трудів; та якби моя Дульсінея Тобоська визволилася зі своєї біди, то моя доля покращала б, розум мій поправився б, і я, можливо, пішов би кращим шляхом, аніж дотепер».
Уривок, надзвичайно глибокий за своїм змістом! Тут земне божевілля кабальєро Дон Кіхота перетворюється на вічну доброту здорового глузду ідальґо Алонсо Доброго, і, можливо, в усій сумній епопеї його життя немає уривка, який би так тяжко пригнітив наше серце. Тут Дон Кіхот проникає у глибини здорового глузду Алонсо Кіхано Доброго, поринає в себе самого, повертається до того часу, коли він був ще немовлям, якщо вірити словам Терези Ісусової («Книга життя», XIII, 11), що «процес пізнання самого себе ніколи не слід уривати, й немає жодної душі з тих, які вийшли на цю нескінченну дорогу, що не відчувала б потребу багато разів повертатися до того часу, коли вона була немовлям і смоктала цицьку». Атож, Дон Кіхот повертається тут до свого духовного дитинства, дитинства, спогад про яке завжди полегшує нам душу, бо саме та дитина, яку ми носимо глибоко в собі, виправдає нас одного дня. Треба бути дитиною для того, щоби потрапити в царство небесне. Тут у голову та в серце Дон Кіхота повернулися ті роки з далекої юності, про які його історія нам нічого не розповідає; ті таємничі роки, коли він, ще не перебуваючи під впливом рицарських романів, споглядав тихими й мирними вечорами свою рідну Ламанчу, яка поринала в лагідний спокій ночі.
І хіба в ті короткі хвилини свого тимчасового відчарування, мій бідолашний кабальєро, до тебе не прилетів спогад про ту веселу й балакучу Альдонсу, за якою ти зітхав протягом дванадцятьох років, хоч і бачив її лише чотири рази? «Та якби моя Дульсінея Тобоська визволилася зі своєї біди…», — сказав ти, мій бідолашний Дон Кіхоте, а тим часом у тобі снував свої думки Алонсо Кіхано: о якби неможливе, попри свою неможливість, здійснилося завдяки моєму божевіллю, якби Альдонса, зворушена співчуттям і зачарована божевіллям моїх подвигів, прийшла й зламала мою сором’язливість, сором’язливість бідолашного ідальґо, вже немолодого й переповненого коханням, о, тоді «моя доля покращала б, розум мій поправився б, і я, можливо, пішов би кращим шляхом, ніж дотепер», спрямував би свої кроки до життя, ощасливленого коханням! О, моя Альдонсо, моя Альдонсо, ти могла б вивести мене на кращу дорогу, аніж та, яку я собі обрав, але… вже пізно! Я зустрів тебе надто пізно у своєму житті! О, таємниці часу! З тобою я був би героєм, але героєм без божевілля; якби я був із тобою, мої героїчні зусилля були б спрямовані на подвиги іншого виду та іншої значущості; з тобою я не був би посміховиськом в очах інших, я воював би на полях слави за свою батьківщину!