Гра в бісер

— Отже, — задумливо мовив Ферромонте, — ви побачили в нашому колишньому Магістрові ніби святого. Добре, що я почув це саме від вас. Признаюся, що якби мені розповів про це хтось інший, я поставився б до його слів дуже й дуже недовірливо. Я, щиро казати, не вельми полюбляю містику, а як історик і теоретик музики педантично додержуюсь чітких категорій. Оскільки ж наша Касталія — не християнська конгрегація і не індійський чи даосійський монастир, то й залучати когось із нас до сонму святих, тобто до якоїсь чисто релігійної категорії, здається мені, просто недоречно, і якби я почув про цю канонізацію не від тебе — вибачте, не від вас, domine, — а від когось іншого, то полаяв би його за такі дивні химери. Але мені здається, що ви навряд чи збираєтесь порушувати справу про канонізацію шановного Магістра, та й у нашому Ордені не знайдеться інституції, що могла б виконати цю процедуру. Ні, не перебивайте мене, я зовсім не жартую. Ви розповіли мені про своє переживання, і я повинен признатися, що мене ваша розповідь трохи приголомшила, бо хоч я та мої монтпортські колеги й не зовсім недобачили змальованого вами феномена, проте не звернули на нього особливої уваги, просто взяли його до відома. І я думаю: в чому ж причина моєї помилки і моєї байдужості? Звичайно, те, що зміна в старому Магістрі зразу впала вам у вічі й стала для вас сенсацією, а я її ледве помітив, можна пояснити ось чим; ця зміна постала перед вами несподівано, в готовому вигляді, а переді мною відбувалася поступово, з дня на день. Той старий Магістр, якого ви бачили багато місяців тому, і той, якого побачили сьогодні, дуже відрізняються один від одного, але ми, його сусіди, майже не помічали змін у ньому, що відбувалися від зустрічі до зустрічі. Проте визнаю, що це пояснення не задовольняє мене. Перед очима в нас сталося ніби якесь чудо, і хай навіть воно відбувалося тихо й повільно, все ж таки, якби ми були об’єктивними, воно мало б дужче вразити нас, ніж вразило насправді. І тут я приходжу до причини своєї байдужості: я був зовсім не об’єктивний. Я не помітив феномена тому, що не хотів його помітити. Я помітив, як і всі, що наш Превелебний стає дедалі замкнутіший і мовчазніший, але водночас зростає і його доброзичливість, чимраз дужче, якось не поземному променіє його обличчя, коли він під час зустрічі киває головою у відповідь на моє вітання. Все це я, певна річ, помічав, як і будьхто в Монтпорті. Але я не хотів побачити за цим щось більше, і не тому, що мало шанував старого Магістра, а трохи через свою неприязнь до того особливого обожнювання, до того культу, який ми спостерігаємо в студента Петруса. Ось що я остаточно з’ясував для себе, поки слухав вашу розповідь.