Полуничний сезон
- Автор: Ярмолюк Микола
- Серия: Інспектор Турчин #5
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Полуничний сезон». Краткое содержание книги:
Твори сучасного українського письменника цікаві несподіваними розв'язками карних справ, нещадно викривають людців, які порушують закони соціалістичної моралі.
— Значить, ви нас-таки підозрюєте? — спитав Губенко.
— Перевіряємо.
Бродячи довкіл розтовченої купи сіна, Павло побачив, що кілька слідів од мотоцикла вели у бік Закуті. Про те нічого не сказав, вдав, ніби не помітив. Треба буде сказати пожежникам, аби зайнялися тими слідами.
Геннадія Нужного і Віктора Губенка Турчин розвіз по роботах, здав порожні пляшки на експертизу і поїхав до дому Геннадія — намислив поговорити з його дружиною. Уже знав, що в сім'ї їхній нема миру: він часто свариться, б'ється. Дружина з двома дітьми тікає з хати, ночує у сусідів. Меншій дитині всього сім місяців. На роботу Нужна не ходила, гляділа її, і Павло сподівався, що жінка нічого не стане приховувати про свого чоловіка.
Була Нужна зросту низенького, вузькоплеча, з тонким голосом, під оком — чималий синець. Менша дитина спала, старша гралася під тином. І на матері, і на доньці одежа була старенька, правда, чиста, акуратна: на жакеті латка так гарно була припасована, що відразу й не помітиш. На оперуповноваженого жінка дивилася злякано, розмовляючи, весь час поглядала то на вікно, то на двері, інколи надовго замовкала, щось ніби пригадувала або обмірковувала — казати чи ні.
— Що живеться мені несолодко, то це так, але я нікому не скаржусь. Бачили очі, що вибирали, — молодиця гірко посміхнулася. — Так що не знаю, чого ви від мене домагаєтеся.
— До вас особисто ми нічого не маємо. Нічого лихого ви нікому не вчинили. Але ваше життя, життя дітей ваших… Гляньте на свою старшеньку. Вона знервована, перелякана…
— Нещасні вони в мене, що й казати. Тільки ж як він дізнається про ваші відвідини, то нам і зовсім життя не буде.
— Все буде гаразд. Не хвилюйтеся, — мовив заспокійливо і подумав: треба, щоб дільничний впритул зайнявся сімейними справами молодшого Нужного.
Надія помовчала, провела долонею по худому і блідому обличчю. Гарні голубі очі взялися ще більшим смутком.
— То ви хочете мені допомогти?
— Хочемо. Бачите, і на роботі про нього не вельми гарної думки: часто запізнюється, в то й зовсім не з'являється. Чого він так, не скажете?
— Через горілку все те… А спитаю, до бродить, бреше: на риболовлі. А до мене дійшли чутки, що на заводі шлюху собі завів. З нею і віється.
— Ви її знаєте?
— Не знаю і знати не хочу. Буду рада, якщо він зовсім піде до неї. Може, тоді поживу ще, бо він зведе мене в могилу.
— Не пригадуєте, він п'ятнадцятого серпня ночував удома?
— Коли то було?
— Той день ви повинні пам'ятати. Тоді було обікрадено дві квартири — у лікаря Самійленка і у брата вашого чоловіка.
— Тоді не ночував. Заявився десь аж під обід. Казав, що рибу ловив, але додому й хвоста не приніс. Не інакше — віявся з тою шлюхою. Правда, до нього увечері, як уже сонце зайшло, на мотоциклі прикотив дружок його, Губенко. Говорив мені, що поїдуть по рибу. Але то теж такий, яких пошукати треба.
— Чоловік гроші додому приносить?
— Інколи щось тицьне. А то все з города, з господарства. Губенко оно за рибу мотоцикла купив, кажуть, вже й на машину зібрав. А теж п'є. Тільки розуму не пропиває. Він на моєму дурневі їздить, як на ішакові.
Із цієї зустрічі Турчин виніс одне: якщо злодії Нужний і Губенко, то крадене треба шукати в Губенка. Варто було зайнятися коханкою Нужного. Чи, бува, не вона викрала ключі в Самійленка, Нужного і Дерев'яного?
Оперативники зібралися в Турчина о восьмій вечора. Яківчук був невдоволений: намітив собі виїхати з сином на рибалку, а тут — на тобі, засідай. Примостився біля самих дверей, щоб, коли скінчать радитися, першим вислизнути з кабінету. Сашко Іваненко нетерпляче поглядав то на капітана, то у вікно — хлопець запізнювався на побачення з дівчиною. Вона в нього трохи вередлива, може й не діждатися, розгніватися. Один Приймаченко сидів, як учень на цікавому уроці, — боявся ворухнутися, дивився тільки на Турчина, ломив кожне його слово, хоч той говорив не зовсім складно, часто повторювався, називав давно усім відоме.
«Що це зі мною? — тривожився Павло. — Ну, підкрутив начальник гайку. А хіба Кіндратенко не підкручував? Правда, він робив те делікатніше, цей же рубає з плеча. Та й справді, щось ми довго топчемося на одному місці».
— Павле Якимовичу, — не втерпів Яківчук. — Дозвольте мені.
— Що там у вас?
— Та все ті ж п'яниці. Хочу сказати, що із сусідом Нужного — Яцкевичем — та сусідом Самійленка — Дорощуком — ми тільки марнуємо час.
— У вас є щось конкретне?
— Та ніби є. Один чоловік чотирнадцятого вечором, десь біля одинадцятої зайшов до Дорощука, щоб домовитися з ним, аби бензопилкою дрова порізав. У нього застав Яцкевича. Обидва вже язиками не володіли.