Полуничний сезон

— Де він живе?

— Тут же, в райцентрі, по вулиці Північній. Та й був там хвилин п'ять-шість: вдома не застав.

— Більше ви нам нічого не скануєте?

Товкач задумався.

— Вас хтось бачив, що ви стояли біля Герасимовича?

— Не знаю. Може, й бачив… У його дворі нікого не було.

Турчин мовив рішуче:

— От що, Степане Даниловичу, не будемо гайнувати час. Люди вас бачили, коли ви стояли біля Кобчика, і про це вам скажуть в очі. Так що годі викручуватися.

Водій обережно зняв руки з колін, повернув долонями вверх. Були вони в нього мозолясті, порепані, в тріщини попадав мазут, який, певно, вже не вимити ніяким милом.

— Не був я там. Так і свідкам скажу. І всім так скажу, і ви мене не примусите наговорювати на самого себе.

Турчин гостро глянув йому в очі.

— Отже, ніде більше не зупинялися?

— Ніде!

У голосі Товкача вперше пробилося роздратування, і очі з безпорадних, переляканих стали холодними. «Відчув, що його бере, — відзначив про себе Павло. — Але чекай-но, рано святкуєш перемогу. Свідки свідками, а в нашому арсеналі є й інше». Капітан, мить повагавшись, підняв телефонну трубку.

— Доброго дня! Це Турчин. Не впізнали? Багатим буду. Мені прокурора. Доброго дня, Петре Івановичу, Турчин турбує. Ви нікуди не збираєтеся? Бачите, мені потрібна буде ваша санкція на обшук у громадянина Петра Кобчика. Я все поясню, як прийду. Ага. Спасибі. — Розмовляючи по телефону, Турчин стежив за Товкачем. У поведінці його нічого не змінилося. — Ось так, Степане Даниловичу.

— Ви що ж, думаєте: я привозив Кобчикові комбікорм?

— А певно ж.

— То чого не хочете подумати: коли й привозив, то від того комбікорму вже й сліду не зосталося?

— Нічого у світі безслідно не зникає, а така річ, як комбікорм… Експертиза своє діло знає. А може, до обшуку не дійде: Кобчик сам у всьому зізнається, бо кому охота, щоб чужі очі бачили те, що не повинні бачити.

Цього разу капітан вразив Товкача.

— Ми вас не затримуємо, але все ж просимо почекати біля машини, нікуди не їхати. А то ще попередите Кобчика. Приймаченко, займіться поки що його машиною, а я збігаю до прокурора по санкцію.

Товкач різко підвів голову і подивився Турчинові прямо в обличчя:

— Бачу, обіслали ви мене, як вовка. Ніде мені діватися. Одне тільки прошу: не вплутуйте сюди Кобчика. Він нічого не знав… Я йому сказав, що комбікорм виписаний. Ми ж на те маємо право. Отож пишіть: три паперові мішки по тридцять кілограмів у кожному. І я клянуся, що це — востаннє! Хай мені руки повсихають…

Поки Турчин оформляв протокол, Товкач, здається, заспокоївся, і капітан спитав у нього:

— Ну, а тепер скажіть: за той час, що ви стояли біля Кобчика, а стояли ви там довгенько, нічого такого підозрілого на вулиці не помічали? Може, машини проїжджали, котрась із них зупинялась біля Нужного?

— Знаєте, в таких випадках по боках не дуже роздивляєшся. Вибрав момент — і гайда, Дома у Кобчиків була одна баба. Глуха мов пень. Поки допитаєшся щось, охрипнеш. Товаришу капітан, а ви все-таки запишіть у протокол, що я сам зізнався, без обшуку.