Полуничний сезон

Дерев'яний нервово запалив цигарку, почекав, поки гнів трохи осяде, і заговорив більш-менш спокійно:

— Катю, я тебе чудово розумію. Це сором, ганьба. Але треба знести. Повір мені, аби таку підлоту вчинив мій брат чи навіть батько, я не став би захищати. Навпаки, зробив би все, щоб їх покарали якомога суворіше. Бо так люди не чинять. Згадай, скільки я зробив йому добра, а він так віддячив? Ні, Катю, такс прощати не можна.

— Якщо у вас є терпіння, — очі лапки вже набирали осмисленого виразу, — то прошу мене вислухати. Перед самим від'їздом у санаторій до мене прийшов Віктор і сказав, що мотоциклом збив одного чоловіка, серйозно його покалічив. Якщо той чоловік заявить у міліцію, братові пахне тюрма. Щоб він не заявив, йому треба заплатити вісімсот карбованців. Таких грошей у мене не було, просити у тебе, — глянула на чоловіка, — я не зважилася. От і віддала свого персня. Ну, а коли нас обікрали, я сказала, що його — теж… Бо, якби сказала правду, ти цього не схвалив би.

Дерев'яний пильно дивився на дружину і не вірив жодному її слову. Турчин — теж.

— Що ж, прошу перстень повернути, — сказав Павло.

— Як? — здивувався Дерев'яний.

— Деякі формальності. Та й самі бачите — нічого з цим не ясно.

— Все тут ясно мов божий день.

Повертаючи персня, Катерина глянула на капітана. На ніжному обличчі її вже з'явився рум'янець, а значить — певність у собі.

— Прошу вірити мені: я сама його віддала Вікторові. Не крав він.

— Хочу вам вірити. Потерпіть. Ми все вияснимо, перевіримо. Лиш факти можуть звинуватити або ж виправдати вашого брата. Повірте, якщо й справді сталося так, як ви говорите, то йому нічого не загрожує.

— Так, так, тільки факти, конкретні, незаперечні, — підхопив Дерев'яний, — можуть або виправдати, або звинуватити. А слова… Наговориш багато чого можна… — І, побачивши, що дружина гірко скришишся, що з очей її ось-ось хлюпнуть сльози, стишив голос. — Катю, не гнівайся. Я знаю, ти… любиш Віктора, тобі для нього нічого не шкода, але знаю, на що він здатний. Ти ж сама розказувала, як він колись у рідної матері украв дві сотні… Так що не можу я тобі вірити. А сором, людський поговір будемо зносити разом. Так що заспокойся і, як радить товариш капітан, наберися терпіння і жди.

Катерина важко опустилася на стілець, що стояв якраз навпроти вікна, крізь яке густим потоком лилося сонце. Освітлена ним, жінка мала стомлений вигляд.

— Брат не говорив, коли й на кого наїхав?

— Ні.

— А ви питали?

— Питала. Він був трохи п'яний. Щось торочив, ніби наїхав на того чоловіка навпроти його двору. Те бачили чоловікові жінка й брат. Вони сказали: якщо не привезе до вечора гроші, викличуть міліцію. Тут уже було не до розпитування, — жінка передихнула. — Повірте, все було так, як я розповідаю. Дуже прошу вас повірити: не злодій він.

У Катерини засіпалися губи. Інспектор одвів погляд до вікна: він не любив жіночих сліз. Дерев'яний насупився, шаснув у кишеню по куриво.