Полуничний сезон
- Автор: Ярмолюк Микола
- Серия: Інспектор Турчин #5
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Полуничний сезон». Краткое содержание книги:
Твори сучасного українського письменника цікаві несподіваними розв'язками карних справ, нещадно викривають людців, які порушують закони соціалістичної моралі.
— Нічого не попишеш, непогано придумано. Але ж у Товкача з Губенком та Нужним нічого спільного нема.
— Є чи нема, а торік із Геннадієм Нужним попався на крадіжці комбікормів.
— Займіться тоді Товкачем. Крім того, треба поговорити з Кобчиком. На роботі він характеризується з найкращого боку. Варто зустрітися і з Герасимовичем. Що то за чоловік, ми не знаємо. Хоч певен, він був для Товкача ширмою, якщо, звісно, Товкач злодій.
Сидоренко весь час, скільки Турчин доповідав, лівою рукою тиснув підборіддя, а пальці правої не випускали ручки, якою перед цим щось писав. Мамітько черкав у блокнотику (цю звичку перепини під колишнього начальника райвідділу) і зрідка повертав голову до старшого лейтенанта, прагнучи зрозуміти, міс топ сприймає слова оперативника.
Коли Павло скінчив, начальник прояснів:
— Непогано, товаришу капітан. Навіть добре! Ви, знаєте, виправдали мої сподівання. Правда, розслідування трохи розтяглося, але, як кажуть, кінець — ділу вінець. Правда? — глянув на Мамітька.
— Так точно! — рубанув той.
На рівних Сидоренкових губах майнула вдоволена усмішка. Під очима темпі пасмуги посвітлішали.
— Які будуть ваші конкретні пропозиції, товаришу капітане?
— Я вже говорив: будемо шукати третього, шофера.
— А чи варто витрачати час? Тепер він сам випливе на поверхню. Ніде йому діватися. І взагалі, чого ви причепилися до шофера, коли й так усе ясно.
— Ясно-то ясно. Але ж усі сходяться на одному: крадене в Нужного вивезено на машині. Ми ж досі в цьому не можемо навіть когось запідозрити. Тому й підозра на. Нужного і Губенка меншає.
Мамітько випростався, кутики його вуст здригнулися — чи то сказати щось хотів, а чи збирався посміхнутися, та обличчя начальника зоставалося непроникливим, і майор примружився, ніби від сонця.
— Облиште всі сумніви, — мирно заговорив Сидоренко. — У нас є всі підстави просити у прокурора санкції на обшук у Нужного та Губенка. А ваша яка думка, товаришу майор?
— Я згоден із вами, товаришу начальник! — не забарився Мамітько.
Турчин мимоволі посміхнувся: «Він що? Власна олія з голови витекла?» Сидоренко примітив ту посмішку.
— Ви чого? — шпигнув Павла поглядом. — Чого посміхаєтеся, питаю? Ми, — глянув у бік майора, — щось не так чинимо?
Капітан знизав плечима і глянув у вікно. Йому враз зробилося душно у цьому просторому, зі щільним рядочком стільців під стінами кабінеті. Вийти б надвір, на простір, подихати.
— Значить, ви проти обшуку?
— Зараз — так.
— Чому?
— Бо певен, що обшук нічого не дасть. Я твердо переконаний: якщо Губенко і Нужний злодії, ми у них зараз нічого не знайдемо. А потім… Я схильний вірити дружині Дерев'яного.
— Я її знаю, — озвався Мамітько. — Порядна жінка. Тільки ж на що не підеш, чим не поступишся, аби вигородити рідного брата. Так що, товаришу капітан, ви даремно так.
Оце «товаришу капітан» дряпнуло Турчина по серцю. Він подивився на Мамітька зневажливо і заговорив підкреслено офіційно:
— Якщо, товаришу майор, ми зараз у них нічого не знайдемо, а вони все ж виявляться злодіями, то це ще півбіди. А якщо вони не злочинці? Ви замислювалися над ним?
Сидоренко був худорлявий і рухливий, Мамітько трохи вайлуватий. Однак зараз вони здалися Павлові однаковими — якимись незрушними кам'яними стовпами, і в нього пропало бажання сперечатися, відстоювати своє. Він дивився поверх широких Мамітькових плечей у вікно, переборюючи бажання підвестися і вийти з кабінету.
Сидоренкові таки вдалося взяти санкцію на обшук, але знайшли тільки три центнери комбікормів у Геннадія Нужного. Коли про це доповіли начальнику, він довго постукував ручкою по столі, тиснув своє видовжене підборіддя і зрештою буркнув:
— Погано Шукали.
Мамітько стояв похнюплений. Турчин, дивлячись на нього, тихенько тішився: «Так тобі й треба, підлабузнику чортів! Так тобі й треба!»
— Ви чого мовчите, товаришу майор? — підвищив голос начальник.
— Та ніби старалися. Все робили, щоб знайти… Але не заперечую: може, десь і недодивилися.
— Недодивились, — скривився Сидоренко. — Теж мені…
Він не доказав, важко підвівся, пройшовся попід стіною, для чогось зупинився біля оперативно! карти району, поправив на ній шторку, потім підійшов до тумбочки, котра стояла в кутку (туди ніколи не попадало сонце), напився із сифона води і зупинився край столу, зіпершись об його ріжок руками. Пробіг очима по всіх, хто зібрався в кабінеті, зупинився поглядом на Павлові.