Етюди про звичаї
- Автор: де Бальзак Оноре
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: "Фоліо"
- ISBN: 966-03-3705-1
- Переводчик: Ірина Сидоренко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Етюди про звичаї». Краткое содержание книги:
Читачі мають щасливу нагоду ознайомитись з найвідомішими творами геніального французького письменника XIX ст., який був не тільки тонким психологом, незрівняним побутоописувачем, але й одним з найоригінальніших мислителів своєї доби.
На очі Еженові набігли сльози; він ще недавно освіжився чистим, святим почуттям сімейного життя, ще перебував під владою юнацьких вірувань і оце вперше зіткнувся з паризькою цивілізацією на полі її бою. Щирі почуття такі заразливі, що на хвилину всі троє замовкли.
— Ах, Боже мій! — сказала пані де Ланже. — Так, це здається жахливим, а проте ми бачимо таке щодня. І хіба цьому нема причини? Скажіть, люба, чи думали ви коли-небудь про те, що таке зять? Зять — це чоловік, для якого ми виховуємо — і ви, і я — маленьке любе створіння, зв'язане з нами тисячею незримих ланцюгів, протягом сімнадцяти років воно — радість сім'ї, її світла душа, як сказав би Ламартін, і раптом перетворюється на її злого генія. Цей чоловік, відбираючи наше дитя, насамперед, немов сокирою, відтинає своїм коханням від серця цього ангела всі ті почуття, які зв'язували його з сім'єю. Ще вчора наша дочка була для нас усім і ми були всім для неї, а завтра вона стає нашим ворогом. Хіба ми не бачимо щодня таких трагедій? Тут невістка поводиться зухвало зі свекром, який пожертвував усім для сина. Там зять виганяє з дому тещу. І ще дивуються, що, мовляв, у нашому суспільстві драматичного? Драма батьків жахлива, не кажучи вже про наші шлюби, які стали досить безглузді. Я добре уявляю собі, що сталося з отим старим вермішельником. Я пригадую, що цей Форіо…
— Горіо, пані…
— Авжеж. Отож цей Моріо під час революції був головою однієї із секцій; він тоді скористався з голоду, щоб самому розбагатіти, продаючи борошно вдесятеро дорожче, ніж воно йому коштувало, він мав його скільки хочеш. Управитель моєї бабусі збував йому борошно на величезні суми. Норіо, звісно, ділився, як і всі подібні люди, з Комітетом громадського порятунку. Пам'ятаю, управитель казав моїй бабусі, що вона може спокійно лишатись у своєму маєтку Гранвільє, бо її хліб — чудова охоронна грамота. Так от, цим Лоріо, який продавав хліб катам, володіє лише одна пристрасть: він, кажуть, до нестями любить своїх дочок. Старшу він примостив у дім Ресто, другу почепив на шию баронові Нусінгену, багатому банкірові, що прикидається роялістом. Ви самі розумієте, за часів Імперії зятів не дуже бентежило те, що в них буває старий зразка дев'яносто третього року. За Буонапарте це ще можна було терпіти. Але після повернення Бурбонів стариган став тягарем панові де Ресто, а ще більше банкірові. Дочки, які, мабуть, ще любили його, хотіли кожна примирити батька й чоловіка, — щоб і кози були ситі, і сіно ціле. Вони приймали Торіо, коли в них не було сторонніх, вигадуючи різні приводи: «Тату, приходьте, нам буде приємніше, бо ми будемо самі» і таке інше. А проте я думаю, люба, що справжнє почуття має свій розум, свої очі, і, звичайно, серце бідолахи обливалося кров'ю. Він бачив, що дочки соромляться його, що вони люблять своїх чоловіків, а він заважає зятям. Отже, треба було пожертвувати собою. Так він і зробив, бо він був батьком; він сам себе вигнав. Побачивши, що дочки задоволені, старий зрозумів, що вчинив правильно. Батько й діти були спільниками в цьому сімейному злочині. Ми бачимо таке явище повсюди. Хіба ж цей батько Доріо не став би брудною плямою у вітальні своїх дочок? Та й сам він почував би себе ніяково, нудьгував би. Те, що сталося з ним, може трапитися з найвродливішою жінкою, яка покохала чоловіка всією душею: коли вона набридла йому своїм коханням, він кидає її й поводиться, як боягуз, ховаючись від неї. Така доля всіх почуттів. Наше серце — скарбниця: вичерпайте її відразу — і ви злидар. Ми суворо ставимося до почуття, що витрачається до кінця, так само як і до людини, у якої нема жодного су. Цей батько віддав усе. Він віддавав протягом двадцяти років свою душу, свою любов, а все своє майно віддав за один день. Вичавивши лимон, дочки викинули на вулицю лушпайку.
— Світ підлий, — промовила віконтеса, перебираючи пальцями торочки на своїй шалі й не підводячи очей, її зачепили слова, які герцогиня де Ланже у цій розповіді явно адресувала їй.
— Підлий?… Ні, — заперечила герцогиня, — все йде своїм звичаєм. А втім, я кажу це тільки для того, щоб ви бачили, що мене світ не обдурить. Взагалі я такої ж думки, як і ви, — сказала вона, стискаючи віконтесі руку. — Світ — це багно; постараємось триматися на високому місці.
Вона підвелася, поцілувала пані де Босеан у чоло і мовила:
— Ви зараз дуже гарні, люба. Такого чудового кольору обличчя я ще ніколи не бачила.
З цими словами герцогиня пішла, ледь кивнувши головою студентові.
— Батько Горіо — чудова людина! — сказав Ежен, пригадуючи, як старий уночі скручував свою золочену чашку.