У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону

— Ну, як пані Вердюрен напоролася на бронзу, то музики сьогодні нам уже не почути, — кинув художник.

— Цитьте, нечемо! Власне, — сказала вона, звертаючись до Сванна, — нам, бідолашним жінкам, заказано розваги далеко не такі спокусливі. Адже ніяке тіло з цим не зрівняється! Коли пан Вердюрен сподобив мене чести, влаштовуючи мені сцени ревнощів… Послухай-но лишень, бодай раз у житті будь душкою, не заперечуй, що ти влаштовував мені…

— Та я ж нічого не кажу. Докторе, беру вас у свідки: я ж не пустив і пари з уст.

Сванн із ґречности й досі все обмацував бронзу.

— Ось що, ви ще встигнете її попестити, зараз пеститимуть вас самого, пеститимуть ваш слух, такі пестощі, я думаю, ви любите, оцей приємний молодик потішить зараз ваш слух.

Коли піаніст дограв, Сванн поставився до нього ще ласкавіше, ніж до інших гостей, і ось чому.

Торік на одному вечорі Сванн чув музичний твір для роялю і скрипки. Спершу він сприймав лише матеріальну обслону звуків. Великою втіхою для нього було вже те, що під потічком скрипки, тоненьким, пругким, густим, напрямним, він нараз узрів ладну шугнути текучим сплеском озію фортепіанних звуків, розмаїту, нечленовану, окрилену, міньйону, здиблену бузковими хвилями, заворожену й приспану місячним сяйвом. Але певної миті, не вміючи чітко розрізнити обриси, дати назву тому, що йому подобалося, Сванн, раптово зачарований, силкувався утримати в пам'яті фразу чи гармонію, — він і сам не відав, що саме, — яка щойно пропливла перед ним і розчахнула йому душу, так у нас тріпочуть ніздрі від аромату троянд, розлитого у вогкому вечірньому повітрі. Може, через те, що Сванн не знався на музиці, у нього й склалося невиразне враження — з тих, які тільки й можна назвати щиро музичними, нерозтяжними, наскрізь оригінальними, незрівнянними ні з якими іншими. Такі короткі враження це, так би мовити, враження sine materia[12]. Зрозуміло, ноти, які ми чуємо в такі миті, уже силкуються заповнити собою перед нашими очима, згідно з висотою своєю й довжиною, більшу чи меншу поверхню, накреслити арабески, дати нам відчуття ширини, тонкости, сталости, химерности. Але ці ноти відлітають, перш ніж у нас устигають сформуватися відчуття, — їх забивають інші, народжувані тими, що йдуть слідом або лунають водночас.

І такий плин і далі поглинав би і затоплював мотиви, які вряди-годи виринають нагору — ледь уловні — щоб одразу знову зринути і пропасти; їх, приступних нам лише завдяки утісі, яку вони дають, годі було б описати, відтворити, назвати, виразити, якби пам'ять, наче робітник, який мурує серед бурхливих хвиль міцні стояни, не майструвала для нас відбитків перелітних музичних фраз і не дозволяла нам порівнювати їх із наступними фразами і відрізняти їх. Ось чому, скоро-но солодке відчуття, спізнане Сванном, гасло, пам'ять як стій підсовувала йому транскрипцію з цього почуття, і хоча транскрипція не відзначалася повнотою і точністю, а проте, поки гра тривала, вона була у Сванна перед очима, тож коли пережите враження зненацька поверталося, його можна було піймати. Сванн уявляв собі протяглість фрази, симетричну її побудову, її узор, її художню виразність, перед нами була вже не чиста музика, тут відчувалися і малярство, і архітектура, і думка, і все вкупі нагадувало музику. Цього разу він чітко розрізнив фразу, яка кілька секунд витала над звуковими хвилями. Такого сп'яніння Сванн ще зроду не зазнавав, він усвідомлював, що відчув його лише завдяки їй, і пройнявся до неї якоюсь незнаною любов'ю.