У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону

Звісно, згадуючи розмови з нею, думаючи про неї на самоті, Сванн лише уявляв у романтичних своїх мріях її образ серед безлічі інших жіночих образів, але якби завдяки якійсь випадковій обставині (або навіть незалежно від неї, бо тієї самої миті, коли притлумлюване почуття дається взнаки, обставина іноді ніяк на це не впливає), образ Одетти де Кресі поглинув би всі його мрії, якби спогад про неї злився з цими мріями, то її тілесний ґандж не мав би для нього ніякої ваги, як не мало б ніякої ваги, чи врода її йому до мислі: відтоді, як вона стала б вродою його коханої, це було б для нього єдине джерело усім його радощам і стражданням.

Випадково дідусь мій добре знав родину Вердюренів (чого не можна сказати про жодного з його нинішніх приятелів). Але він розцурався з тим, кого він узивав «молодим Вердюреном», вважаючи (очевидне спрощення), що «молодий Вердюрен» оточив себе богемою і всякою шушваллю, причому його мільйони збереглися. Якось він дістав листа від Сванна, в якому той питав дідуся, чи не може він познайомити його з Вердюренами. «Стережіться! Стережіться! — вигукнув дідусь. — Це нітрохи не дивує мене: саме так має закінчити Сванн. Гарне товариство! По-перше, я не можу уволити його прохання, бо я більше не знайомий з цим добродієм. А потім, у цьому, мабуть, криється якась бабська історія, в такі справи я лізти не хочу. Сванн ускоче в халепу в цих Вердюренів, а на нас потім усе окошиться!»

Дідусь відмовився піти назустріч, і до Вердюренів увела Сванна сама Одетта.

У день першої появи Сванна на обіді у Вердюренів були: доктор Коттар із дружиною, молодий піаніст із тіткою і художник, який був у них тоді у фаворі, а ввечері до цих осіб прилучилося ще кілька «вірних».