У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону
- Автор: Пруст Марсель
- Серия: À la recherche du temps perdu #1
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Золоті ворота
- ISBN: 978-966-2246-03-2
- Переводчик: Анатоль Перепадя
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону». Краткое содержание книги:
Звісно, згадуючи розмови з нею, думаючи про неї на самоті, Сванн лише уявляв у романтичних своїх мріях її образ серед безлічі інших жіночих образів, але якби завдяки якійсь випадковій обставині (або навіть незалежно від неї, бо тієї самої миті, коли притлумлюване почуття дається взнаки, обставина іноді ніяк на це не впливає), образ Одетти де Кресі поглинув би всі його мрії, якби спогад про неї злився з цими мріями, то її тілесний ґандж не мав би для нього ніякої ваги, як не мало б ніякої ваги, чи врода її йому до мислі: відтоді, як вона стала б вродою його коханої, це було б для нього єдине джерело усім його радощам і стражданням.
Випадково дідусь мій добре знав родину Вердюренів (чого не можна сказати про жодного з його нинішніх приятелів). Але він розцурався з тим, кого він узивав «молодим Вердюреном», вважаючи (очевидне спрощення), що «молодий Вердюрен» оточив себе богемою і всякою шушваллю, причому його мільйони збереглися. Якось він дістав листа від Сванна, в якому той питав дідуся, чи не може він познайомити його з Вердюренами. «Стережіться! Стережіться! — вигукнув дідусь. — Це нітрохи не дивує мене: саме так має закінчити Сванн. Гарне товариство! По-перше, я не можу уволити його прохання, бо я більше не знайомий з цим добродієм. А потім, у цьому, мабуть, криється якась бабська історія, в такі справи я лізти не хочу. Сванн ускоче в халепу в цих Вердюренів, а на нас потім усе окошиться!»
Дідусь відмовився піти назустріч, і до Вердюренів увела Сванна сама Одетта.
У день першої появи Сванна на обіді у Вердюренів були: доктор Коттар із дружиною, молодий піаніст із тіткою і художник, який був у них тоді у фаворі, а ввечері до цих осіб прилучилося ще кілька «вірних».
Доктор Коттар ніколи не знав, яким тоном слід відповідати співрозмовникові, він не міг дібрати — жартує той чи мовить поважно. Тому про всяк випадок збагачував будь-який вираз на своєму обличчі запобігливою, пробною, умовною усмішкою, очікувальна кмітливість якої звільняла б його від докору в наївності, якби виявилося, що це жарт. Але йому треба було зважати і на протилежну можливість — ось чому він не дозволяв цій усмішці розцвісти виразно, на лиці його вічно буяла непевність, і в ній читалося запитання, якого він не смів поставити: «Ви це серйозно?» Так само непевно, як у гостях, почувався він і на вулиці і взагалі в житті; на перехожих, на повози, на всілякі приключки він дивився з тою самою лукавою усмішкою, яка відводила від нього докір у тому, що він поводиться незграбно, бо засвідчувала, коли він допускався недоречности, що він сам усе чудово усвідомлював і що його нетактовність не що інше, як жарт.