У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону

— Дайте мені спокій з вашими учителями, у вас знань удесятеро більше, ніж у нього, — відрізала докторові Коттарові пані Вердюрен тоном особи, яка не боялася різати правду в вічі і давала відкоша тим, хто з нею ставав на прю. — Ви, докторе, принаймні не морите своїх хворих!

— Пробачте, пані, адже він академік! — іронічно заперечив їй доктор. — Якщо пацієнт воліє померти від руки наукового світила… Куди шикарніше мати змогу сказати: «Лікує мене Потен!»

— Шикарніше? — перепитала пані Вердюрен. — Значить, і в хворобах нині є шик? А я цього не знала… Ну й насмішили ж ви мене! — скричала вона раптом, ховаючи лице в долонях. — А я, добра душа, сперечаюся з вами, не помічаючи, що ви мене за носа водите.

Пан Вердюрен подумав, що реготати з такого нікчемного приводу не варто, а тому вдовольнився тим, що пихнув з люльки і з сумом констатував, що на терені ґречности йому з дружиною годі змагатися.

— Знаєте, ваш друг мені дуже до вподоби, — сказала пані Вердюрен Одетті, коли та прощалася з нею. — Він простий, чарівний. Якщо всі ваші друзі — такі самі, як він, приводьте їх, будь ласка, сюди.

Пан Вердюрен зауважив, що Сванн належно не поцінував піаністової тітки.

— Він ще не притерся, бідолаха, — відповіла пані Вердюрен. — Не станеш же ти вимагати, щоб із перших одвідин він уловив дух нашої оселі, він же не те що Коттар, цей давній член нашого маленького кланчика. Перші одвідини не рахуються. Просто треба було до нього принюхатися. Одетто, умовмося, що пан Сванн зустрінеться з нами в Шатле. Приведіть його з собою.

— Та ні, він не захоче.

— А, зрештою, роби, як сама знаєш. Аби тільки він не втік від нас в останню мить!

На превеликий подив пані Вердюрен Сванн і не думав «тікати». Він скрізь бував у їхньому товаристві: у заміських ресторанах, куди, до речі, вони потрапляли порівняно рідко, бо сезон ще не почався, і, переважно, у театрі: пані Вердюрен була завзята театралка, і коли якось у себе в вітальні сказала в його присутності, що корисно було б мати перепустку на прем'єри та Гала-спектаклі, а то в день похорону Ґамбетти їм було непереливки, Сванн, який досі ніколи не говорив про свої блискучі зв'язки, а згадував лише про ті, які ставилися невисоко, через що він вважав за несмак їх приховувати (до них Сен-Жерменське передмістя привчило його залічувати зносини зі світом офіційним), неждано-негадано оголосив:

— Обіцяю вам усе залагодити: ви матимете на відновлення «Данишевих» перепустку: власне завтра я снідаю у Єлисейському палаці разом із префектом поліції.

— Як це, в Єлисейському палаці? — гарикнув доктор Коттар.

— Так, у пана Ґреві, — відповів Сванн, дещо збентежений ефектом, зробленим його словами.

А художник звернувся до доктора задерикувато:

— А чого це вас так схвилювало?

Діставши пояснення, Коттар звичайно примовляв: «А, гаразд, гаразд, розумію», після чого не виказував анінайменших ознак хвилювання. Але цього разу останні слова Сванна не тільки не дали йому звичного заспокоєння, а, навпаки, він дивувався: як це так, людина, яка сиділа з ним за одним столом, людина, яка не посідала ніякого офіційного становища, людина не значна, зустрічається з головою держави.