У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону
- Автор: Пруст Марсель
- Серия: À la recherche du temps perdu #1
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Золоті ворота
- ISBN: 978-966-2246-03-2
- Переводчик: Анатоль Перепадя
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону». Краткое содержание книги:
Та ось як тільки молодий піаніст у салоні Вердюренів узяв кілька акордів і протяг через цілих два такти одну високу ноту, Сванн раптом побачив, як із-за довгого звука, напруженого, наче дзвенюча завіса, над таємницею зачаття мелодії вилітає і лине до нього заповітна, шелестка, вичленована музична фраза, у якій він як стій упізнав свою надхмарну й духмяну улюбленицю. Вона була така небуденна, сповнена такого питомого, такого індивідуального чару, аж Сваннові здалося, ніби він зустрів у вітальні у приятелів жінку, яка полонила колись його на вулиці і з якою він не сподівався більше зійтися. Нарешті ця фраза, провідна, торопка, загубилася в хмарі своєї запашистости, залишивши на Сванновім обличчі відблиск своєї усмішки. Але тепер він міг спитати ім'я незнайомки (йому сказано, що це анданте з Вентейлевої сонати для рояля і скрипки), він її впіймав, він міг мати її цілком у своєму розпорядженні, міг спробувати вивчити її мову і зглибити її секрет.
Ось чому, коли піаніст дограв, Сванн підійшов до нього й палко подякував, чим дуже сподобався пані Вердюрен.
— Чарівник, еге ж? — звернулася вона до Сванна. — Як він, мале стерво, прочув цю сонату! Ви, мабуть, і не сподівалися, що можна бути таким віртуозом на роялі. Тут було все, але тільки не рояль, слово чести! Щоразу я попадаюся на гачок: мені здається, що я чую оркестр. Але це краще за оркестр, повнозвучніше.
Юний піаніст уклонився і з усмішкою, карбуючи кожне слово, ніби говорив щось дотепне, заявив:
— Ви дуже поблажливі до мене.
Пані Вердюрен сказала чоловікові: «Ну, принеси-но йому оранжаду, він цілком заслужив його», а Сванн під той час розповідав Одетті, як він закохався в цю коротку музичну фразу. Коли пані Вердюрен, а вона сиділа осторонь, промовила: «Я чую, Одетто, що вам розповідають щось цікаве», — Одетта відгукнулася: «Атож, це дуже цікаво», і її простодушність видалася Сваннові чарівною. Він заходився випитувати її про Вентейля, про його твори, коли саме написана ця його соната; а найбільше його інтригувало, що хотів сказати композитор цією короткою фразою.
Але всі ті, хто звеличував композитора над усяку міру (коли Сванн сказав, що соната справді прегарна, пані Вердюрен гукнула: «Ще б пак не прегарна! Вентейлеву сонату не можна не знати, сором не знати», а художник додав: «Це Грандіозно, еге ж? Про неї годі сказати, що це «красиво», що це «загальнодоступно», еге ж? Але чутливим до краси людям вона западає в душу»), всі вони ніколи, здавалося, не загадувалися цими питаннями, бо ніхто з них не був здатний відповісти на них.
Навіть на кілька зауважень Сванна про його улюблену фразу пані Вердюрен одрекла:
— Знаєте, сміх та й годі, раніше я не зважала на неї. По щирості сказати, я не скнара, і не буквоїд, ми не любимо розмінюватися на дрібняки, у нас це не заведено, — розводилася пані Вердюрен, тоді як доктор Коттар позирав на неї з блаженним захватом і вченим запалом людини, яка плаває у хвилях готових виразів. А втім, і він, і пані Коттар з достатньою обачністю, притаманною деяким простолюдцям, остерігалися висловлювати свою думку або ж удавати, ніби вони мліють від музики, котра, як вони щиросердо признавалися одне одному вдома, була їм так само малозрозуміла, як і малярство метра Біша. Зваба, чари, а також явища природи відкриваються широкій публіці через шаблони засвоєного мистецтва, хай не зразу, але доступного її душі, — на противагу оригінальному митцеві, шаблоноборцеві, — і тому пан і пані Коттар, типові представники цієї публіки, а не її виняток, не знаходили ні в сонаті Вентейля, ні в портретах художника того, що становило для них гармонію у музиці і красу в малярстві. Коли піаніст грав сонату, їм видавалося, що це розгардіяш звуків, здавалося тому, що ці звуки розминалися зі звичними для них музичними формами, а коли вони розглядали полотна Біша, у них виникало враження, що художник квацяє свої мазки як попало. Якщо ж вони і розпізнавали на його картині якесь зображення, то вважали, що воно вийшло якесь грубувате, банальне (тобто позбавлене елеґантности, властивої тій школі малярства, очима якої вони бачили навіть перехожих на вулиці) і ненатуральне, ніби метр Біш не знав, як збудовані у людини рамена і що жінки не мають лілового волосся.
Одначе тільки-но «вірні» розпорошилися, доктор відчув, що зручна нагода трапилася, і скоро пані Вердюрен завершила свою хвалу Вентейлевій сонаті, Коттар кинувся у воду, ніби плавець-початківець, обравши, одначе, такий момент, коли глядачів не гурт.
— А це вже, так би мовити, композитор di primo cartello![13] — випалив він з несподіваним завзяттям.
13
Першорядний (італ.)