Пісня Соломона

Надворі, у світлі дня, він спинився й передихнув. В очах пекло від пилюки, сліз і сліпучих променів сонця, але Дояреві, розлюченому й розчарованому, не до того було, щоб їх витирати. З розмаху жбурнув запальничку. Описавши круту дугу, впала в зарості біля підніжжя пагорба. Пошкутильгав стежкою, навіть не дивлячись, куди вона веде. Ішов, куди ступають ноги, й опинився біля струмка. Над мілким — виразно видніли камінчики на дні — й нешироким, метрів чотири, руслом лежала дощана кладка. Дояр сів, підв’язав підметку чорною вузькою краваткою, а тоді перейшов кладкою струмок. По той бік у лісі була стежка.

Доярем тіпало з голоду. Справжнього. Не такого собі недоситу з переситу, коли кортить чогось смачненького. Справжнього голоду: якщо зараз же, цієї миті не роздобудеш чогось їстівного, то згинеш на місці. Дояр кинувся шукати — в кущах, в гіллях дерев, на землі — ягід, горіхів, будь-чого. Але не знав, що шукати, де воно росте а як виглядає. Шлунок корчився у спазмах. Трусячись, Дояр зірвав кілька листків і кинув у рот. Хоч гіркі, як жовч, проте жував їх, випльовував і брав інші. Згадалося про сніданок, що подала місіс Купер, яким тоді погидував. Яєчня, щедро полита смальцем, свіжо вичавлений апельсиновий сік з м’якоттю й зернинками, що плавали в ньому, грубо накраяні скибки бекону, біла гаряча гора вівсянки й бісквіти. Місіс Купер старалася, як уміла й могла, але — мабуть, через те, що попереднього вечора перепив віскі — Дояр змусив себе лише на дві чашки чорної кави й два бісквіти. Від решти його нудило, а те, що з’їв, залишилося біля дверей дому Серс.