Пісня Соломона
- Автор: Моррисон Тони
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: ВП «Юніверс»
- ISBN: 966-8118-46-4
- Переводчик: Олег Богданович Король
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Пісня Соломона». Краткое содержание книги:
— Я не знав напевно, де зустрінемося. То він не назвав свого імени?
— Не назвав. Лише попросив передати вам привіт, якщо я вас побачу. Хвилинку...
— Привіт?
— Угу. Сказав, що ваш день настає... Десь так... Чи що ваш день уже настав. Добре пам’ятаю, що йшлося про день. Та ось чи настає, чи вже настав — цього я не затямив, — хихикнув рудий. — Хотів би я, щоб нарешті мій день настав. Уже п’ятдесят сім літ чекаю, а його все нема та й нема.
Чоловіки у крамниці засміялися йому в тон, а Дояр одерев’янів. Усе, крім серця, в ньому заціпеніло. З цим привітом усе зрозуміло. Нема сумніву в тому, хто передає цей привіт. Гітара шукає мене, йде моїми слідами й має на те вагому причину. Хіба що... Невже Гітара жартував би з такими словами? Ось цими таємними словами, що їх шепочуть на вухо жертвам братчики «Семи днів»?
— Вам не зашкодила ця водичка? — глянув на нього містер Соломон. — Мені вона не на користь.
Дояр похитав головою й похапцем допив пляшку.
— Ні, — відповів він. — Я просто... здорожений. Стільки проїхати. Піду посиджу трохи надворі.
Дояр пошкандибав до виходу.
— То ви не хочете, щоб я подбав про ваше авто? — трохи ображеним тоном спитав містер Соломон.
— Хвилинку. Зараз я повернусь.
Дояр штовхнув двері та вийшов на ґанок. Припікало сонце. Зняв піджака й, почепивши петельку на палець, закинув на плече. Задивився на запорошену вулицю. Порозкидані там і сям халабуди, кілька псів, курчата, діти й жінки з порожніми руками. Сиділи на ґанках і походжали дорогою, колихаючи стегнами під бавовняними сукенками. Босоногі, з кучерявим волоссям, заплетеним у коси чи зібраним у вузол на потилиці. Дояреві страшенно запраглося котроїсь із них. Скрутитися б у клубочок під пахвою ось цієї, чи цієї, чи ось цієї. Ось такою, напевно, була Пілат ще дівчиною. Втім, вона така й досі, чужа у великому північному місті, до якого приїхала. Великі сонькуваті очі з поволокою, високі вилиці, повні вуста, темніші від шкіри, наче пофарбовані ягодами, і довга-предовга шия. Мабуть, тут багато шлюбів між родичами. Всі жінки подібні одна до одної, та й чоловіки теж, крім кількох рудих мулатів, як-от містер Соломон. Видно, до Шалімара лише зрідка приїжджають чужі люди, й нема допливу свіжої крови.
Дояр зійшов з ґанку, розігнавши курей, і пішов вулицею до кількох дерев біля будівлі, схожої чи то на церкву, чи то на якийсь клуб. За деревами бавилися діти. Розстеливши піджак на випаленій сонцем траві, сів на нього і закурив.
Гітара був тут. Питав про мене. А чого мені боятися? Ми ж друзі, вірні друзі. Такі близькі люди, що він сказав мені все про «Сім днів». Немає більшої довіри, ніж оця. Я його довірена людина, мало не спільник. Чому я злякався? Безглуздий, безпричинний страх. Напевно, Гітара хотів передати мені вістку так, щоб я знав, хто мене шукає, навіть якщо той і не назвався. Скоріше за все, щось трапилося вдома. Він мусив утекти від поліції й вирішив зустрітися з другом — єдиним, крім братчиків, хто в курсі всіх справ і кому можна довіряти. Гітара хотів знайти мене, бо потребує допомоги. Ото й усе. Знає, що я поїхав до Шалімара. Напевно, довідався про це в Роаноку, Калпепері чи навіть в Данвіллі. Але якщо він знає, то чому не почекав на мене? Де він тепер? Якась біда. Гітара в біді.
За його плечима діти, граючись, співали пісеньку. Дояр обернувся й глянув на них. Вісім-дев’ять хлопчиків і дівчаток стояли в колі. Хлопчик посеред кола, розпростерши руки, кружляв, як літак, а решта співала щось безглузде:
Діти проспівали ще кілька строф, хлопчик у колі вдавав із себе літака. Гра досягла найбільшої напруги, коли вони стали швидко вигукувати незрозумілі слова, а хлопчик ще швидше закружляв. «Соломон, рай, балалі, лут. Яраба, медіна, гамет, тут». І, нарешті, останні слова: «Двадцять одно дитя, останній Джей!» Цієї миті хлопчик кинувся на землю, а діти заверещали.
Дояр дивився на них. Змалку він ніколи так не грався. Колись довелося зійти з підвіконня, на якому стояв навколішки й сумував, що не може літати, і піти до школи. Там Дояра цуралися через його оксамитовий костюмчик. І білі, і чорні діти мали хлопця за чужого. Насміхалися з нього, докучали на всі лади, відбирали канапки, крали олівці, не пускали до туалету й умивальника. Кінець кінцем мама зглянулася на синові благання й купила йому вельветові штанці. Стало трохи легше, але все одно Дояра не брали в жодні ігри. А одного разу Гітара захистив його від чотирьох хлопців. Дояр усміхнувся, згадуючи, як вишкірився й радісно гукнув Гітара, коли ці четверо кинулися на нього. Вперше в житті Дояр побачив хлопця, справді охочого до бійки. Давши їм прочухана, Гітара скинув свою бейсболку й дав Дояреві, щоб той витер собі кров з носа. Дояр зробив це, віддав закривавлену бейсболку, і приятель хвацько надів її.