Пісня Соломона
- Автор: Моррисон Тони
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: ВП «Юніверс»
- ISBN: 966-8118-46-4
- Переводчик: Олег Богданович Король
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Пісня Соломона». Краткое содержание книги:
— Пілат сказала мені, що вони кілька днів жили в печері, коли покинули цей дім.
— Справді? Це, мабуть, Мисливська печера. Мисливці часом там відпочивають. Їдять, курять, ночують. Ось там і положили тіло старого Мейкона.
— Положили?.. А я гадав... Мій батько запевняв, що поховав його. Десь біля струмка чи річки, куди вони ходили рибалити.
— Так і було. Але закопав неглибоко й заблизько до води. Могилу розмила перша ж злива. Навіть місяця не минуло, відколи пішли діти, як тіло поплило. Там рибалили якісь люди. Побачили, що небіжчик — негр, і зразу здогадалися, хто це. Занесли його до печери. І це влітку. Коли-коли, а влітку тіло належить поховати. Я сказала місіс Батлер, що це ганебне неподобство.
— Мій тато цього не знає.
— І не кажи йому. Не воруши старого лиха. Він і так натерпівся через вбивство батька, то нащо йому знати, що сталося з тілом?
— Чи сказала вам Пілат, чому вона повернулася сюди?
— Так. Сказала, що батько її навідує й звелів їй це зробити.
— Я б хотів подивитися на цю печеру. На те місце, де залишили останки.
— Там нема на що дивитися. То було дуже давно.
— Знаю, але, може, там щось зостало. То я б поховав його як належить.
— Добре кажеш. Мертвякам не подобається, коли їх не поховали. Дуже не подобається. Ти легко знайдеш цю печеру. Повернешся до дороги, якою сюди приїхав, підеш на північ, поки дійдеш до перелазу. Він уже розвалюється, але ще пізнати, що це таки перелаз. Там ліс рідший. Ще трохи ходу — і буде струмок. Перейдеш його. За ним буде шмат лісу, а далі побачиш коротке пасмо горбів. На схилі одного з них і є ця печера. Її не можна не помітити. Там вона одна-єдина. Скажеш татові, що поховав останки, як Бог велить, на цвинтарі. І нагробок поставив. Гарний такий. Сподіваюся, що мене вчасно застануть і хтось змилується наді мною. — Серс глянула на собак. — Надіюся, що прийдуть впору й мені не доведеться довго лежати отут.
Усвідомивши ці останні слова, Дояр ковтнув клубок у горлі.
— Чи приходить тут хто до вас?
— Торговці псами. Час від часу. Гадаю, вони мене і знайдуть.
— Преподобний Купер... Люди вважають, що ви вже вмерли...
— То й добре. Не люблю цих негрів з міста. Сюди навідуються торговці й ще один чоловік. Раз на тиждень приносить мені корм для псів. Вони прийдуть. Знайдуть мене. Маю надію, що вчасно.
Дояр розстібнув комір і закурив ще одну сигарету. Тут, ось у цій темній кімнаті, він сидів з жінкою, що пустила на світ його батька й Пілат. Важила своєю роботою, а може, й життям, сховавши обох сиріт. Спорожняла після них нічні горшки, приносила харчі й тазики з водою, щоб помитися. Навіть вибралася потайки до містечка, щоб із табакерочки з іменем Пілат зробити дармовис. Ця жінка гоїла дівчинці вухо, коли загноїлася рана. І по стількох довгих роках не тямилася з радости, побачивши того, кого вважала одним з цих сиріт. Цілителька, акушерка... Якби цей світ був інший, то працювала б головною медсестрою в лікарні «Милосердя». Натомість доглядає ваймарців і має одне-єдине бажання: щоб її хтось поховав, поки собаки не зжерли тіла.
— Вам би покинути цей дім. Продати к чортовій матері цих собак. Я поміг би вам. Може, треба грошей? Скільки?
Пройнятий раптовим поривом змилування, Дояр гадав, що Серс усміхнулася йому з вдячности. Але почув холодну відповідь.
— Ти що собі гадаєш? Що я не знаю, з котрої ноги ступити? Сховай свої гроші.
Натрапивши на різку відсіч щонайкращим намірам, Дояр перейшов на такий самий холодний тон.
— Невже ви аж так любили отих білих?
— Любила? — перепитала вона. — Аж так любила?
— То чого тоді доглядаєте їхніх псів?
— Знаєш, чому вона покінчила з собою? Вона не могла змиритися з тим, що цей дім руйнується. Не могла жити без слуг, без грошей і без того, що за них можна купити. Ні ламаного гроша їй не зостало, податки з’їдали всі прибутки. Спершу вона звільнила покоївок, тоді кухаря, псяра, двірника, шофера та пралю, що раз на тиждень брала білизну. По тому вона продала авто. А далі розпродувала все підряд: землю, діаманти, меблі. Останні кілька літ ми харчувалися лише своєю городиною. Кінець кінцем вона не витримала. Не могла прийняти до відома те, що нема ради, нема грошей. Мусила розпрощатися з усім.
— Але ж з вами вона таки не розпрощалася.
Дояр прогарчав ці слова. Легко йому це вдалося.
— Так, не розпрощалася. Вбила саму себе.
— А ви й далі їй вірні.
— Ти не чуєш, що тобі кажуть. Маєш вуха на самій голові, та до мозку їм далеко. Кажу тобі: вона воліла радше вмерти, аніж робити те, що я робила все своє життя!