Сонети. Світовий сонет
- Автор: Павлычко Дмитрий Васильевич
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Генеза
- ISBN: 966-504-388-9
- Жанр: Прочая поэзия
Электронная книга - «Сонети. Світовий сонет». Краткое содержание книги:
Видання сонетарію видатного українського поета складається з оригінальних та перекладних творів цього жанру. Поет розглядає свою сонетну творчість як пошуки людської істинності. Авторська частина книжки порівняно з попередніми виданнями значно розширена; перекладна — це антологія «Світовий сонет», де окремо подано повний сонетний доробок В. Шекспіра, Гвєздослава та Янки Купали і переважну більшість сонетів Ш. Бодлера. В цілому сонетарій Д. Павличка — унікальне явище української літератури, в якому в невмирущій поетичній формі постає вічність людського духу.
Перейти на страницу:
РАБ
Брудний, голодний раб, прикутий до опоки,
Ненависним клеймом позначений, як звір,
Я вільним народивсь — повір мені, повір! —
Де Гібла мед несе в глиб синьої затоки.
Мій гостю, якщо ти під рідні оболоки
Повернешся колись із цих печальних нір,
Прийди до Сиракуз, на винограду збір,
Спитай про ту, що я любив її всі роки.
Чи бачитиму ще аркади чорних брів,
Чи вздрю ще усмішку очей-фіалок чисту,
Де мерехтить блакит, що серце мені грів?
Будь милосердний! їдь! Скажи, я ще прийду,
Живу одним — її уздріти. Клеарісту
Пізнаєш між людьми по смутку на виду.
ДО СЕКСТІЯ
Ясніє далечінь, розвеснюється час,
Цвітуть сади і вже не міниться щорана
В сріблястім інії, мов райдужна, поляна,
Куди биків жене на пашу волопас.
Відроджується все. Але вже кваплять нас
Закони смерті; йде розвеселіла й п'яна
Та днина свят, котра тобі вже не піддана,
Бо день твоїх застоль напередодні згас.
Життя, о Секстію, коротке. В царстві тіней
Розвеснення нема. Нажитися спішім,
Де прозріває час на щебет солов'їний.
Приходь! Ми Фавнові у сховку лісовім
У жертву принесем за це життя доспіле
Чорнющого козла або ягнятко біле.
АНТОНІЙ І КЛЕОПАТРА
Вони дивилися з високого балкону,
Як сяє надовкруг задушлива блакить,
Як в чорній дельті Ніл знадливо мерехтить,
Мов просяваючи крізь голубу запону.
Він на руках тримав, немов дитину сонну,
Царицю — й серцем чув, як ніжно палахтить,
Як, знемагаючи, і гнеться, і тремтить
Прекрасна плоть її, що прагне так полону.
Вона, віддаючи вуста для цілувань,
То бліднучи, то знов ряхтіючи, як грань,
До імператора тулилася палкого.
А він, похилений, дивився в очі їй,
В них бачив далину, іскринок злотних рій
І море, по котрім тікає флот од нього.
СТОЛІТНИК
На скелі, де колись гуло кипіння лави,
Де хвиля вогняна дійшла свого кінця,
Добулося на світ з дрібного зеренця
Єство чіпке й гінке, стражденне й величаве.
Воно росте. Вогні жене в листків гущави,
Із-під землі снага — гін кореня й кільця;
Плекають пуп'янок ста літ ясні сонця —
Важкий, великий, він гне стеблище коряве.
Нарешті — вибух. Цвіт розкрилений, мов птах.
Тичинок промені хитнулись на вітрах,
І в далину летить пилок золотокрило.
Столітник з квіткою — знамення всіх знамень;
Для шлюбу, про котрий його кохання снило,
Сто літ він жив — і цвів один-єдиний день.
МОРСЬКИЙ ВІТЕР
Оголені сади. Печальна рівнина.
Зима. Все вимерло. Лиш на похмурій скелі,
Де вал Атлантики б'є в камені дебелі,
Пелюстка тріпотить — остання і смутна.
А звідки ж аромат чарівний долина,
П'янкий, розвеснений, як солов'їні трелі?
Він, вітром несений попід небес пустелі,
Стривожує мене, як моря таїна.
О! Пізнаю! Летить він аж із тих широт,
Де в сонці палахкім лежать Антіли милі,
Блакитні пагорби, омріяні стокрот.
І я на цій скалі, де кіммерійські хвилі,
Вдихнув із запахом знайомого зела
Ту квітку, що в садах Америки цвіла.
Артюр Рембо
ЗЛО
Тоді, як на небес блакитнім гобелені
Палають, наче кров, плювки шрапнель жахних,
Як у вогонь полки, червоні чи зелені,
Ідуть повз короля, який глузує з них,
Як звалює людей скажений шал на купи,
Мов перемелений, димуючий погній, —
У радісній траві нещасні влітку трупи,
Природо-матінко, це рід священний твій! —
Тоді сміється Бог із ладану, з узору
Церковних скатертин, із чаш, із вівтарів —
І засинає він під славоспіви хору,
І прокидається від схлипу матерів,
Що в чорному вбранні заходять до собору,
І в кожної мідяк — за сина, що згорів…
Перейти на страницу: