Сонети. Світовий сонет
- Автор: Павлычко Дмитрий Васильевич
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Генеза
- ISBN: 966-504-388-9
- Жанр: Прочая поэзия
Электронная книга - «Сонети. Світовий сонет». Краткое содержание книги:
Видання сонетарію видатного українського поета складається з оригінальних та перекладних творів цього жанру. Поет розглядає свою сонетну творчість як пошуки людської істинності. Авторська частина книжки порівняно з попередніми виданнями значно розширена; перекладна — це антологія «Світовий сонет», де окремо подано повний сонетний доробок В. Шекспіра, Гвєздослава та Янки Купали і переважну більшість сонетів Ш. Бодлера. В цілому сонетарій Д. Павличка — унікальне явище української літератури, в якому в невмирущій поетичній формі постає вічність людського духу.
Перейти на страницу:
Карел Гінек Маха
* * *
Сонце заховалося за гори,
догоряють в обрії хмарини,
темними лісами легіт лине,
мовкнуть уві сні пташині хори.
Криє темінь хутори, обори,
світ, здається, в ній навік порине.
Скоро ж вийде місяць над долини,
світлом заливаючи простори.
Вийшла зірка в шатах золотавих,
на престол небесний піднялася.
Місяця ждучи, нічного князя,
вгледіла вогонь під темнотою,—
то палав я в надмогильних травах
за минулим тугою страшною.
Ярослав Врхліцький
ЗЛОТНИЙ ПИЛ
До мене крізь віконниці знадвору
пилюки вдерся злотний стовп — дива.
Здалось мені, що буря лісова
березу закружляла білокору
і вихром листя підіймає вгору!
За рухом повітряного єства
дивився я і думав — то жива
подоба зір з космічного простору;
здалось мені, що я — малий Господь:
Він — зорями, я — пилом оповитий,
ті зорі стануть також пилюгою;
і сни мої — так само пилу плоть,
поезією звіяна святою
на шляху з неба в світ несамовитий.
ОСІНЬ
Давай же чарки дві і дзбан вина,
і сядьмо… Вітер надворі бушує,
ключами дзвонить смерть, біду віщує,
а в споминах проблискує весна.
Налий! Але ж яка чужа й хмурна
твоя зробилась пісня… Чи не всує
стара манірниця лице фарбує,
хоч, добре видно, стомлена вона!
Вино студене, але раптом гріє,
запалюється іскорка в очах…
A nos amours! — Де наш весняний шлях?
Де чаклуни, могутні чародії,
що воскресити ще могли б той прах,
котрий журбою марно в грудях тліє?
ДО ГУСИТСЬКОЇ ПІСНІ
Коли ми здатні лиш на говоріння,
і в кожнім слові — безнадія й страх,
коли сумні, знесилені в боях,
своїм життям нагадуємо тління,
коли батьків і прадідів творіння
не мають шани в молодих серцях,
коли вже не шумить над нами стяг —
де брати сили нам для воскресіння?
В такі хвилини розпачу й біди,
коли ось-ось від горя серце трісне,
ти з нами будь, стара гуситська пісне!
Грими на ворогів, як на Шумаві,
потоками змий наші думи тьмаві,
дух Чехії ти вдруге народи!
Антонін Сова
МУШЛЯ
Я бачив мушлю, що лежала в скрині, —
стара, облущена, здавалось — прах,
та пурпур ще світився по боках,
і плівся білий пруг по роговинні.
До вуха приклади її… Глибинні
почуєш шуми, ніби наглий страх,
десь ніби кров палає на вітрах,
і серце б'ється в бідній шкарлупині.
Я рад почути диво потайне,
оте Ніщо, коли воно шепоче,
так ніби щось мені сказати хоче.
Дивуюся — нерідко світ мене
пригноблює своєю німотою,
а мертва мушля розмовля зі мною.
СТАРА ВІОЛА
Ношу глибоко в серці твої звуки,
стара віоло, люба ти мені —
твоїх вібрацій тембри грозяні,
твій голос, повен жалощів і муки.
Із пралісу, де в тьмі шуміли буки,
кора згнивала, повна комашні,
де віли танцювали навесні,
вмліваючи від людської розпуки,
походить дерево твоє. Воно
налите пурпурами орхідеї,
світанків злотом, що цвіли давно.
Коли торкне смичок струни твоєї,
так ніби в лісі забринить бджола, —
все воскресити прагнеш, чим жила.
ЩЕ РАЗ ПОВЕРНЕМОСЬ
Ще раз повернемось ми туди в гіркій задумі,
де пахощами цвіт зі стежки збив нас,
як стемнілим сріблом
над ручаями вечір протікав, ще раз повернемось —
де пісню чули ми із вікон над замовклими садами.
Ми ще ту саму стежку віднайдем і той лісок у горах,
так ясно осінню освітлених, і там шукати будем
у барвах палахкучих луну потрісканих акордів,
сліду таємного, що тут лишили пружні кроки.
Перейти на страницу: