Сонячна магія
- Автор: Новак Илья
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Гамазин
- ISBN: 966-365-093-1
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Сонячна магія». Краткое содержание книги:
І все було б, як завжди, якби у цю дорослу гру не вмішалися раптом сторонні, а саме: одне дівчисько — вихованка бродячого цирку та один хлопчак — міський безпритульний. Діти не знаються на політиці і не володіють магією. Але чомусь полювання на малих зухвальців не дає результатів. Чи зможуть звичайні діти протистояти професійним політикам? І хто, зрештою, переможе в цій грі?
Ілля Новак, визнаний одним з найкращих молодих фантастів Європи у 2005 році, не боїться експериментувати. Ти з ним? Тоді перегортай сторінку.
— Гагра знає… — у голосі ельфа було благоговіння. Він замовк, придивляючись до вирубаних у камені сходів, які вели від майданчика вниз.
— Спустимося, — вирішив Гаргантюа й обережно поставив ногу на перший щабель.
Трохи пізніше Каштелян пробурмотів:
— Дуже цікаво… Адже це місто Мануїла…
Сходи закінчилися, вони зробили ще кілька кроків і опинилися в крижаному царстві. Геб послизнувся, ледве не впав і схопився за Гаргантюа. Ельф широко розставив ноги на слизькій поверхні, роззирнувся навсібіч, приклав долоню козирком до лоба.
— Нас веде доля, — проголосив він. — Мало кому вдавалося потрапити сюди. Колись давно тут жили гірські ельфи. Більшість загинула, лише декому вдалося втекти від гніву Мануїла. Це примарне місто, прокляте місце.
Вони перетнули площу й зупинилися біля підніжжя широких сходів, що вели всередину крижаного циліндра.
Усередині вежа була порожньою — одна величезна зала з похилими стінами, що з’єднувалися далеко вгорі. Їх укривали крижані плити, а посеред зали підносилася велика статуя з чистого небесно-блакитного льоду.
— Жителі Цукату зовсім не такі, як місцеві мешканці, — говорив магопес. — Ми… уяви, що ти розглядаєш чорно-білу картину, на якій намальована одна кольорова постать. От вона й здається тобі яскравішою, жвавішою за всі інші. Ми з Гагрою — ось такі кольорові постаті на чорно-білому тлі. Поруч із нами ти почуваєшся живішим за все інше, за твоє минуле, котре відступає в тінь, правильно?
— Я пам’ятаю тільки, що раніше було тепліше. Увесь світ був тепліший, а барви яскравіші. Тепер усе потьмяніло, й зими настали дуже холодні.
— Та не переживай ти! Головне, тепер нам ясно, що ти можеш упоратися з магічними речами, полагодити їх.
— Але чому я майже нічого не пам’ятаю?
— Зараз я не зможу пояснити тобі.
Вони перетнули залу й зупинилися перед статуєю. У великому кріслі сидів ельф-велетень. Лівою рукою він упирався в підлокіття, праву, зігнуту в лікті, підняв перед собою на висоті грудей. Здавалося, ельф збирався підхопитися з крісла, але щось перешкодило йому. Піднята рука стискала короткий жезл, увінчаний великою сніжинкою із сімома гострими променями. Стіни й підлога зали, крісло й ельф — усе всередині вежі складалося з блакитного льоду, крім жезла та сніжинки на її кінці.
— Отакої… — промовив Каштелян розгублено. — Ніяк не очікував побачити це тут!
— Сніжинка залізна? — запитав Геб. — А руків’я дерев’яне, так? Чому вони не крижані, як усе інше?
— Тому що це чарівний жезл, — мовив Гаргантюа, опускаючись на одне коліно перед статуєю. — Мануїл, ельфійський герой, переміг ним снігових ведмедів.
Його слова урочистою луною рознеслися по залі. Геб розгледів гордий профіль Мануїла, прямий ніс, високе чоло і сказав Каштелянові, який стояв перед кріслом, уважно дивлячись на жезл:
— Я не розумію. Розкажи.
— Та що там розповідати. Ельфи жили в місті, їм докучали снігові ведмеді. Зараз їх уже не лишилося, але в минулому вони багато разів нападали на місто, й ельфи розуміли, що програють війну.
А Мануїл був героєм. Ельфійські владики довідалися, що на вершині далекої гори в печері живе прадавній демон гір, який має жезл. Із його допомогою демон викликає морозяних псів, псів-примар, коли хоче влаштувати в горах снігову бурю. Вони послали Мануїла до демона гір. Демон свій жезл, ясна річ, віддавати не хотів, у них з Мануїлом відбулася битва, й Мануїла демона здолав. Але той, вмираючи, прокляв героя. Сказав, що жезл не принесе йому щастя. Коли Мануїл повернувся з жезлом, снігові ведмеді саме знову напали на місто й майже прорвалися до Вежі, де замкнулися ельфійські владики. Мануїл за допомогою жезла закликав морозяних псів і перетворив усіх ведмедів на крижини. Місто раділо, городяни славили героя, владики вийшли з Вежі… І тут збулося прокляття демона. Серце Мануїла опанували жадібність та прагнення до влади. Мануїл вирішив — раз він рятівник міста, то й управляти містом йому. І прямо на площі всім про це оголосив. Владики, ясна річ, не погодилися, та й городяни теж, загалом, не були задоволені. Герой-воїн — це одне, а хазяїн міста — зовсім інше. Убивати він уміє, але на міському управлінні не знається. Одним словом, йому дали зрозуміти, що можуть поставити йому пам’ятник поруч із Вежею, подарувати нові обладунки, меча якого-небудь, але владикою міста йому не бути. Мануїл розлютився і почав трощити все праворуч і ліворуч. Прикликав псів-примар, і вони заморозили все місто, ельфійських владик, усіх городян, які не встигли втекти… Коли нікого не лишилося, Мануїл отямився, сів у крісло і раптом зрозумів, що накоїв. Збожеволів з жаху й почав був підводитися, та випадково скерував жезл на себе. А може, й не випадково. Ну, й теж заморозився, звичайно. Цікава історія, повчальна.