Сонячна магія

— Незважаючи на те що кінцівки мої трохи затерпли від довгого стояння у прив’язаному вигляді до довгого ціпка, іменованого гостинними ельфами «тичкою», тепер, зважаючи на все, до них повернулася колишня рухливість і гнучкість, — чемно відповів Грюон.

Оскільки саме в цей момент один із воїнів підсів до Блюмкіна та заговорив із ним, Гебвін повернувся до Гаргантюа й тихо спитав:

— Хто він?

Гагра глянув на Блюмкіна, що з піднятою бровою вислуховував просторікування, ельфа-воїна, й також тихо відповів:

— Біловолосий карла — видатний мисливець і слідопит.

— А за що ельфи взяли його в полон?

Гагра замислено почухав лоба.

— Колись нічия нога, крім взутих у мокасини ніг вільних ельфів, не ступала по снігу цих гір, — неквапливо почав він. — Гори належали лише ельфам, так. Але ось одного разу тут з’явилися карли й розпочали велике будівництво. Старійшини ельфів, незадоволені цим, спустилися до озера, щоб поговорити з головними карлами, але… — Гаргантюа сумно зітхнув, — карли не схотіли слухати їх. Вони посміялися зі старійшин, прогнали їх і продовжили своє будівництво. Незабаром віковічну тишу гір порушило ревіння вагонів Дорогоцінної Дороги. Воно лякає дітей і порушує нічний сон дорослих. З того часу ельфи й карли ворогують. І він був одним із тих, хто хотів якось домовитися з ельфами й не зачиняти ворожнечі.

— Він усе-таки на боці племені? Навіщо ж тоді ельфи так із ним повелися?

— А хіба не все одно? — просто відповів Гагра. — Карла — він і є карла.

— Але чому ельфи послухалися Каштеляна?

Гаргантюа посміхнувся.

— Вони вирішили, що Великий Каштелян один із псів-примар демона гір, того, що живе в глибокій печері та виє ночами… — ельф скосив око на клишоноге створіння, що ввіткнулося мордою в миску. — Хо, така маленька й балакуча примара… Загалом, наш Каштелян дуже розсмішив їх.

Геб відставив миску, підвівся й вислизнув із намету. На нього ніхто не звернув уваги, тільки один із волохатих собак, що чатували при вході, розплющив око, глянув на Гебвіна й знову заплющив.

Напевне, вже перейшло за північ. Надворі всі спали, догоряли багаття, могутнє хропіння лунало з наметів. Геб пройшов до краю стану, туди, де схил ущелини був нижчий і не надто стрімкий. Хапаючись за гілля кущів і плутаючись у полах пальта, він зійшов нагору й випростався, озираючись навсібіч.

Щось вдарило його під коліна. Бідолаха змахнув руками й полетів униз — просто в обійми до кількох гномів, які ховалися поміж кущами так мистецьки, що, сходячи повз них схилом, Геб не помітив їх.

Йому заткнули рота чимсь вовняним і колючим, а руки зв’язали за спиною. Відбулося це настільки швидко, що приголомшений Геб не встиг видати ні звуку.

Нападники зникли, а Гебвін і далі лежав між кущів горілиць, дивився в небо й слухав звуки, що долинали з табору. Там здійнялася неабияка метушня.