Планета Новорічних Ялинок (збірка)
- Автор: Родари Джанни
- Год: 1997
- Язык: украинский
- Год: Веселка
- Переводчик: Анатолій Іллічевський
- Жанр: Сказки народов мира
Электронная книга - «Планета Новорічних Ялинок (збірка)». Краткое содержание книги:
Вона ніжно погладила голівку хлопця, який спросонні поворухнувся, і пішла в кухню.
Дуже шкодую, друзі, що не маю змоги розповісти пра Франко все до кінця. Чи ж стане він художником? А чи може, працюватиме там, де йому не подобатиметься. аби тільки заробити на прожиття? Хтозна... Адже не всі роблять те, що їм хотілося б. Один мій знайомий працює підмітайлом, а прагнув бути музикантом.
«Я понад усе хотів навчитися грати на скрипці,- розповідав мені цей бідак,- та замість скрипки доводиться тримати в руках ось цей інструмент...»
І він показав мені довгу мітлу.
Побажаємо Франко всього найкращого в житті і ви рушимо далі за Голубою Стрілою. її подорож наближається до кінця.
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ
Залізнична будка № 27
Голуба Стріла мчала до хлопця, чиє прізвище та адресу були відомі іграшкам. Була ще ніч. Начальник Поїзді і Начальник Вокзалу сиділи в кабіні Машиніста. У ваго-' нах уже нікого не лишилося.
Нарешті сніг перестав сипати. Холодний вітер далеко порозгонив хмари, і на чистому, як дзеркало, чорному [250] небі заблищали зорі. Вони світили вже совсім блідо. Незабаром стало розвиднятися. Перші трамваї уже виповзали з трамвайних парків і повільно рухалися засніженими рейками. Машиністові треба було пильнувати, щоб ці величезні чудовиська не розчавили Голубу Стрілу.
- Найбезпечніше, звичайно, було б їхати тротуаром,- промовив Начальник Поїзда.
- Так, але ж це - порушення правил вуличного руху,- зауважив Начальник Вокзалу.- Жоден поїзд, який справді себе поважає, не поїде тротуаром.
- Знаєте, ми зможемо проїхати й між рейками,- заявив Машиніст.- Трамваї поїдуть над нами і не зачеплять. Я вже виміряв висоту...
І справді: трамваї гуркотіли над Голубою Стрілою, жодного разу не зачепивши поїзда. Нашим трьом залізничникам тоді здавалося, ніби вони їдуть довжелезним тунелем, що теж рухається вперед. У кожного з них спочатку хололо серце, ніде правди діти, але згодом усі троє призвичаїлися до цього.
Дім Роберто - останнього хлопчика, який ще не одержав подарунка, був розташований за містом, де вже починалися поля. Так принаймні було зазначено в списку адрес. А зараз ми самі побачимо, чи й справді це було так.
Дім Роберто - це, власне, був не справжій дім, а залізнична будка. Так, справжня залізнична будка за номером двадцять сім. Машиніст, Начальник Поїзда і Начальник Вокзалу не хотіли спочатку вірити своїм очам, коли Голуба Стріла підвезла їх прямісінько до справжньої залізниці. Ось і маленька будочка, а в ній світиться єдине віконце. Обхідник залізниці не спав. Він зустрічав кожен поїзд і сигналив йому, розмахуючи ліхтарем. Потім обтрушувався, обмітав на черевиках сніг і заходив у свою будку. Перед будкою ліворуч і праворуч бігли, мов сталеві гадюки, нескінченні рейки. А подивилися б ви, що то були за рейки! Залізничники Голубої Стріли навіть уві сні таких не бачили. А поїзди? Ще їх і не видно було, а земля вже стугоніла. Потім наближався страшенний гуркіт, і поїзд пролітав ураганом. Оглухнеш, якщо не затулиш вчасно вуха! Маленькі залізничники аж боялися за свої голови, щоб, бува, не луснули. Оце так справж- [251] ній поїзд: великий, наче місто на колесах! Вагони такі завбільшки, як будинки, з сотнями освітлених вікон. Коли поїзд прогуркотів, іграшки стояли і не могли отямитися, хоч і позатикали собі вуха. Та це нічого не допомогло: скрегіт і гуркіт ще довго лунав у їхніх вухах! Довелося потім кожному стрибати на одній нозі й трясти головою, як це часто роблять після купання, коли вода заходить у вуха. Поглухлі, вони були змушені кричати один одному, боячися, що товариш не почує.
- Що ви скажете?- щосили кричав Начальник Поїзда, в очах якого блищали страх і захоплення.- Оце поїзд!
- Питаєш!- горлав у відповідь Машиніст.
- Нічого кращого досі не бачив!
- Нам пощастило, хлопці!- галасував і собі начальник Вокзалу.- Роберто, певне, син цього стрілочника. Оселимося тут, друзі, і будемо бачити щодня сотні таких поїздів.
- То що ж, може, зайдемо?- запитав Машиніст, лаштуючись завести локомотив.
- Зачекаймо ще трохи надворі!- запропонував Начальник Вокзалу.- Може, ще якийсь поїзд проїде.
За будкою стояв невеличкий тин - всього кілька метрів завдовжки. Під ним і поставили наші друзі Голубу Стрілу. Самі ж відшукали гілочку, обтрусили з неї сніг, посідали і стали знову чекати поїзда. Не минуло й кількох хвилин, як здалеку долинув якийсь шум: спочатку глухий, невиразний, він наростав і дужчав, мов морська хвиля; все ближче, все гучніше, і, нарешті, щось, наче грім, прогуркотіло і стихло.