Тореадори з Васюківки

— Привіт, старики!

Ми всміхнулися мимохіть — літній дядечко, який уже, певно, мав онуків, був у нього Вітя, а ми — старики... Ха!

Хоч оте звернення «старик» було нам добре знайоме. Так навіть ми іноді називали один одного, навчившись од київських мисливців.

Сам Женя був, мабуть, ще старший за Вітю. І не тільки тому, що навкруг його лисини, як очерет навколо озера, стирчало звихрене сиве волосся (у Віті — жодної сивої волосини!). Все обличчя у Жені було у великих зморшках — як печене яблуко. Але то були якісь дуже інтересні зморшки. Вони всі ніби променилися від очей. І тому обличчя його весь час сяяло і сміялося. А чорні яскраві очі бігали, як мишенята.

Коротше кажучи, він був дуже приємний.

Я помітив, що коли він ще біг нам назустріч, то поглядом націлився чомусь саме на нас з Явою. І коли він цілувався з Вітею і Максимом Валер'яновичем, він теж не зводив погляду з нас. І тільки-но привітався, одразу накинувся на Вітю, киваючи на нас:

— Хто це? Чиї це?

Вітя знизав плечима і показав поглядом на Максима Валер'яновича.

— Мої,— усміхнувся Максим Валер'янович.

— Вони в тебе знімаються? — знову накинувся Женя на Вітю. Той заперечно похитав головою.

— То чого ж ти мовчиш! — вибухнув Женя.— Вони ж мені отак-о,— він черкнув себе долонею по шиї,— потрібні! Це ж такий типаж! У мене ж завтра масовка! Я мріяв про таких хлопців! Старики, я вас дуже прошу! — він притис руки до грудей.— Я вас просто благаю! Я пришлю по вас машину! Завтра... о дванадцятій годині... на зйомку... сюди в студію... Я домовлюся з вашими батьками... Всього на один день... Яка ваша адреса? — він уже витяг з кишені блокнота.

Все це було так раптово і так швидко сказано — як з кулемета,— що ми тільки розгублено кліпали очима. І адресу я сказав машинально, ще не розуміючи, що воно й до чого.

— Якщо ви зможете, приводьте ще одного-двох хлопців...— говорив він, записуючи адресу.— О пів на дванадцяту по вас приїде мій асистент... Домовилися... Прекрасно, прекрасно... Привіт! До завтра...

І тільки коли він одбіг, я нарешті второпав, п;о нас — мене і Яву — запрошено зніматися в фільмі, що завтра, буквально завтра, ми станемо кіноартистами і наші мордяки побачить весь Радянський Союз, а може, навіть і весь світ, що, коротше кажучи, як у казці, здійснюється те, про що ми могли тільки мріяти... Ой! Бугульбульбуль! Щось радісно забулькотіло, загуло й засвистіло у мене всередині — так гуде й свистить, закипаючи, самовар... Ще трохи — і в мене з носа піде пара від бурхливої радості... Я глянув на Яву — такого радісно-дурного обличчя я ще не бачив ніколи...

— Ну от! Я вас вітаю! — весело сказав Максим Валер'янович.— Бачите, що таке кіно! Виявляється, режисерові Євгену Михайловичу ви були отак-о потрібні. І завтра вже будете зніматися... Кіно — це, братця, велика штука...

— Найважливіше з мистецтв! — сказав Ява.

— ...Що належить народові! — сказав я.

О Господи, і чого це щастя робить людей такими дурними!