Тореадори з Васюківки
- Автор: Нестайко Всеволод Зіновійович
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Тореадори з Васюківки». Краткое содержание книги:
— Яка я рада за вас! — тонким, тремтячим голосом сказала Валька. Вона заздрила, вона шалено заздрила нам. Ніколи вона, мабуть, ще не обливалася так у душі сльозами, що вона дівчина, а не хлопець... Горе тим дівчатам!..
— Нічого, а іншим разом будуть потрібні дівчата... От побачиш! — сказав я тоном, яким говорять з маленькими дітьми або з хворими. Я був великодушний...
У душі моїй пурхали метелики...
Ми звернули ліворуч у маленькі дверцята й опинились у величезному, гігантському темному залі. Ми довго петляли майже навпомацки серед якихось перегородок і риштувань, перечіплюючись об товсті гумові кабелі. Нарешті вийшли на яскраво освітлений майданчик. Го!.. На майданчику стояв літак!.. Тобто не весь літак, а шмат літака... Передній салон розрізаного уздовж Ту-104... Але все справжнісіньке: і крісла, й ілюмінатори, і все-все (я ж літав, я знаю!). Оскільки зйомка ще не почалася, і пасажири, і стюардеса, і пілоти спокійно походжали собі на майданчику. Біля великих прожекторів на підставках метушилися робітники у спецівках. А по рейках, що тяг-лись уздовж літака, парубок у картатій сорочці повільно пхав візок, на якому стояв кіноапарат. До апарата прилип дядько в чорному халаті.
— Вимкніть четвертий діг! — гукнув він якраз, коли ми підходили. Щось клацнуло, і один з прожекторів, що стояв нагорі на якомусь містку, погас...
Ох, цікаво ж тут!.. Та ще й літак! І тому що це був саме літак (наче на студії було відомо, що я — майбутній льотчик), мене огорнула хвиля нової бурхливої радості... Все тут було таке надзвичайне і святкове. Так відчуваєш себе тільки на власних іменинах, коли гості вже зібрались і сідають до столу.
Я не міг устояти на місці. Я весь час крутився. І солодке передчуття, що зараз почнеться найцікавіше — кінозйомка,— не давало спокою...
— Де Вася? — зціпивши зуби, проказав «Поцілуйте мене, друзі!».— Знову запізнюється?.. Ну що ж, сядемо й будемо його чекати,— він рвучко сів на стілець, вперся руками в коліна і закляк з кам'яним обличчям. Та не минуло й хвилини, як на майданчик вибіг із темряви захеканий юнак у формі льотчика:
— Вікторе Васильовичу, вибачте! Вибачте! Годинник... зупинився... Я не винен... Забув завести...
«А я! — раптом подумав я.— Я ж теж не заводив. А треба ж регулярно заводити... Тато он теж щодня заводить... А то ще зіпсується... Треба завести...»
Я сунув руку в кишеню...
Мені здалося, що величезний прожектор-діг падає на мене... Я похитнувся... Годинника в кишені не було!
(Ллл, гдаі~ма>
— Зараз почнеться! Зараз почнеться! — збуджено говорить Ява.— А той довгий у хуражці — викапаний Філіппов... Скажи!
— Яво...— кажу я мертвим і далеким-далеким, наче з іншої планети, голосом.
— А може, то справжній Філіппов... От було б здорово познайомитись... А чому ж ні — підійти й сказати: «Здрастуйте, ми завтра теж знімаємось... хочемо порадитися».
— Яво!
— Хлопці від заздрощів аж луснуть! — захлинається Ява.— От же пощастило! От пощастило...
— Яво...
— Я ж тобі казав, що ми будемо артистами... Аг'ти — «льотчиком, льотчиком»... Як той папуга... /
Я хапаю його за руку і силоміць тягну у темряву за перегородку.
— Що таке? — намагається вирватись він.
— Годинник...
— Га?
— Нема...
— Що?
— Годинника нема...
— А де?
— От був у... кишені. І... і... нема,— я вивернув кишеню, хоч у темряві він все одно б нічого не побачив. Ява мовчить, приголомшений.
— А зараз після зйомок знайдуть хазяїна і...— з відчаєм кажу я.
— Це під час бійки! Точно! Коли ви по землі качалися, він і випав!.. Ходімо! Ми ще встигнем, поки зйомки будуть... Я тільки гукну Вальку!
Він між людей прослизнув до Вальки, зашепотів їй на вухо. Вона рота бубликом: «Ох!» — і за мить вони удвох були вже біля мене. Ми почали обережно, щоб не привертати уваги, пробиратися до виходу. На зйомочному майданчику панувало таке пожвавлення, що було не до нас. Тільки якась огрядна жінка у білому халаті помітила наші маневри. Але вона зрозуміла їх по-своєму. Нахилившись, вона тихо сказала:
— Другі двері ліворуч — жіноча... треті — чоловіча...
Ми зніяковіли, проте пояснювати їй нічого не стали...
...Ніколи в житті я так не спішив. Здавалося, з мене
зробилось двоє: один Я рвався вперед, а другий Я не міг його ніяк наздогнать.
У метро на ескалаторі ми, звичайно, котилися горохом, незважаючи на гучне застереження радіотьоті: «Бігти по ескалатору заборонено, не біжіть...» І потім на «Арсенальній» — вгору, аж серця з грудей вискакували.
І на двадцятому тролейбусі — хотілося вистрибнути і випередити його: так він, здавалося, повільно їде...