Тореадори з Васюківки
- Автор: Нестайко Всеволод Зіновійович
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Тореадори з Васюківки». Краткое содержание книги:
І по горі повз церкву Різдва Богородиці бігли так, що можна було п'ятами дістати потилиці.
Нарешті... От... От воно... Те прокляте місце... Всі троє ми кинулися навколішки і почали рачкувати, шукаючи. Колюча дереза дряпала щоки, лізла в очі, заплутувалась у волоссі... Годинника не було... Ви можете сміятися, але я навіть водив низько над землею вухом, сподіваючись почути цокання (так сапери водять міношукачем). Цокання я не чув. Мені тільки здалося, що я чую, як важко б'ється піді мною величезне серце землі. То тупало у грудях моє власне серце.
— Отут ти йому дав підніжку...— бурмотів, рачкуючи, Ява.— Отут ви котилися... Отут ти сидів на ньому... Отут тебе з нього стягли...
Я раптом сів на землю, відчувши, як все тіло моє стало безсилим і млявим.
— Яво,— тихо сказав я.— Вони витягли його з кишені. Коли стягали мене за штани... точно... Я навіть відчув тоді чиюсь руку в кишені. Але я ні про що тоді не думав.
Ява і Валька теж сіли на землю. Ми сиділи на землі і мовчки перезирались... З кожною секундою мені ставало все гірше й гірше. Якщо до сьогодні я, так би мовити, був умовним злодієм (бо годинника ж таки не крав, прагнув його повернути і, головне, міг повернути),— то тепер усе було незрівнянно складніше — я не міг повернути годинника (отже, крав не крав, але через мене годинника не стало, і за всіма законами я за нього відповідаю! За всіма законами я — злодій!).
— Ходімо до Будки! — підхопилася з землі Валька.
Я безнадійно зітхнув і з гірким співчуттям подивився на неї: що вона каже, наївне дівча! Ну, ми підемо, ну, ми скажемо: «Оддай!» — а він тільки пхикне глузливо:
«Нічого знать не знаю!» Іди доведи, що вони взяли! Вона хоче, щоб мій заклятий ворог, з яким я сьогодні так бився і якого я, по совісті, переміг, був до мене добрим і чуйним! Наївнячка!
— Ходім до Будки! — впевнено повторила Валька.— Якщо не хочете, я сама піду!
— Чого ж сама...— буркнув Ява, підводячись, і блимнув на мене: — Ходім... чого там...
— А-а...— безнадійно махнув я рукою, але теж підвівся (ще, чого доброго, подумають, що я боюся!).
Ми йшли по стежці одне за одним: спереду Валька (вона найбільше вірила в успіх справи), потім Ява (він старався вірити — заради Вальки), а тоді вже я (що не вірив зовсім).
Ми йшли у вороже лігво... Я відчував себе розвідником, якого закинули у німецько-фашистський тил. Я не боявся, ні! Просто я не любив, щоб мене били по пиці...
— А де він зараз? Ти знаєш? — спитав Ява у Вальки.
— Або за сараями — там їхній штаб... Або на майданчику — у футбол грають... Або дома — я знаю, де він живе...— впевнено сказала Валька.
У штабі за сараями жодного «воїна» не було... На майданчику теж нікого...
— Ходімо до нього додому! Скажемо матері, що ми в
міліцію заявимо і взагалі... За це і в колонію одправити можна...— з запалом сказала Валька. /
— Он він! — вигукнув раптом Ява.
З парадного флігеля, де жила Валька, виходив Будка. Ми кинулися до нього. Він і не думав тікати. Мені навіть здалося, що, коли він побачив нас, у нього радісно спалахнули очі.
— Де годинник? — підскочивши до нього, вигукнула Валька.
— По-перше, де ваше «здрастуйте»? — з уїдливою посмішечкою сказав Будка.— Які ви нечемні, невихо-вані... Невже вас мама не вчила, як треба поводитися?
— Ти нам баки не забивай! Де годинник? — виставивши вперед нижню щелепу, грізно сказав Ява.
— Ой! Як страшно! Я почну заїкатися! Не треба мене лякать! — глузливо сказав Будка.
— Де годинник?! — люто повторив Ява.
— А про який годинник, вибачте, йдеться?! — невинно закліпав очима Будка.
— Про той, що ви витягли в нього з кишені! — вигукнула Валька, тицьнувши на мене пальцем.
— Позолочений? З чорним циферблатом? Марки «Салют»?
— Так! Так! Так! — вигукнув я радісно.
— Не бачив,— зітхнувши, скрушно похитав головою Будка.
— Ах ти ж... гад! — крикнула Валька.
— Не кричіть на мене... На мене навіть мама в дитинстві не кричала, бо я був дуже вразливий хлопчик...
«Так я і знав! Ну що ти йому зробиш!»
— Оддай годинник, бо...— я затнувся, бо сам не знав, що робити.
— Ах, ви хочете, щоб вам принесли годинник на блюдечку з голубою кайомкою? А ключ од квартири вам не треба? Де гроші лежать...
Він, мабуть, прочитав недавно «Золоте теля» Ільфа і Петрова і удавав з себе Остапа Бендера.
— Ну нічого! — просичала Валька.— Не хочеш по-доброму, ми підемо до твоєї матері... в міліцію підемо... Всюди... Раз ти злодій... крадеш... хай тебе в колонію посадять... Ходімо! — кивнула вона нам.
— Ах, яка ти бистра! Злодій... міліція... колонія... Ха! Доведи, що у вас хтось щось брав! Доведи!