Тореадори з Васюківки
- Автор: Нестайко Всеволод Зіновійович
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Тореадори з Васюківки». Краткое содержание книги:
Мене охоплює страх.
— Яво,— кажу я,— нащо ти це говориш! Ти ж знаєш, як усе було. Це ж випадково.
А він сердито:
— Хто дав тобі, злодію, право, називати мене, представника влади, на «ти»? Оп'ять нарушаєш!
— Вибачте,— кажу я, зовсім спантеличений,— але я думав, що ми з вами друзі.
— Індик думав,— суворо каже Ява і раптом накидає мені на голову якусь ряднину. І я вже зв'язаний, нічого не бачу, не можу ворухнути ні рукою, ні ногою. Якась ниточка від ряднини лоскоче мені обличчя, а я не можу її відкинути. І це так нестерпно, що хочеться крикнути, але крик застряє в горлі, і... я прокидаюсь.
Виявляється, по мені повзала муха. Коли я розплющив очі, вона сиділа на кінчику мого носа і потирала від задоволення передні лапки. Я зробив губами — пфуй! — муха злетіла, продзижчала десь під стелею і сіла мені на лоб... Про сон годі було й думати.
Я сів на тахті і глянув на «міліціонера» Яву. Він мирно спав, підклавши під щоку долоню і прицмокуючи губами, мов немовля.
— «Не нарушай!» У-у! Зрадник! — пробурмотів я і шпигонув його пальцем у бік. Він одразу прокинувся, схопився і сів, кліпаючи заспаними очима:
— Га? Що?!
— Вставай, бо я вже прокинувся і мені нудно,— спокійно сказав я.
— Тюгу!.. Дурний! — і він гепнувся на подушку і заплющив очі.
— Не нарушай! — «міліціонерським» тоном сказав я.
— Одчепись, я спати хочу.
— Ану тебе, соня,— сказав я, скочив з тахти і вийшов на балкон подихати свіжим ранковим повітрям.
А ранок же який! Яскравий, дзвінкий, блискучий, як нова копієчка! І веселий, і га-ла-ла-гомінкий, і співучий... Ох, який же співучий.
— Аве-е Марі-ія, а-аве Ма-арія-я...— печально виспівував з розчиненого вікна високий і чистий хлоп'ячий голос. І цієї самої миті:
— Джама-а-айка! Джама-айка!..— бадьоро і весело вигукував на весь район той самий голос із другого вікна.
— Са-анта Лю-учі-ія! Санта Лючія!..— наче на хвилях, виливався він же з третього. І водночас з четвертого чулося його ж одчайдушне, тужливе і зовсім уже дитяче:
— Мамма, мамма...
Аж мороз по шкірі драв.
Того літа шістдесят п'ятого року кияни захоплювались піснями італійського хлопчика Робертіно Лоретті і майже в кожній квартирі були його пластинки. Зрання линув над містом спів голосистого Робертіно.
«От би нам з Явою такі золоті солов'їні горлянки»,— подумав я. Не сушили б ми голови, як прославитися. Стояли б собі на сцені біля рояля, випнувши груди, і тільки роти роззявляли... Але... дзуськи! Нашими голосами лише «пожар!» і «рятуйте!» кричати добре. А якщо вже в артисти, то тільки в драматичні. Або в кіно! Оце — да! Оце ми можемо! Кіно! Радість лоскоче мені живіт. Ми ж сьогодні будемо на кіностудії! На справжній кіностудії, де знімають фільми... І побачимо відомих кіноакторів. І як фільми знімають, побачимо... І все-все таке цікаве побачимо!.. Ех! Аж не віриться!
Ява уже встав. Ми хутенько снідаємо і... Які хороші люди вранці! Наче росою вмиті! Бадьорі, гарні і якісь ніби навіть хрумкі, мов молоді огірочки! А очі в них які! Чисті і свіжі-свіжі, немов квіти, що тільки-но розцвіли.
Ми їдемо в автобусі, я роздивляюся навкруги. І такий у мене настрій гарний. І так я всіх люблю! І так мені добре!..
Бадьорим кроком ми заходимо у двір, де живе у флігелі Валька. Нам треба зайти спершу по неї, а тоді вже до Максима Валер'яновича. Раптом ми бачимо великий гурт хлопців (чоловік двадцять, не менше) і серед них Будку. Всі вони тупцюють якраз біля Вальчиного під'їзду, в щось грають —■ не проминеш ніяк. Ми нерішуче спинились. І тут Будка помітив нас. Я побачив, як спалахнули в нього очі. Він щось сказав хлопцям, і вони кинулись до нас. Мить — і ми вже оточені з усіх боків.
«Ну, пропали! Ні за цапову душу!» — майнуло в голові.
— Павлушо! За спину! — гукає Ява. Я вмить підскакую до нього і притуляюсь спиною до його спини. Отак, зайнявши «кругову оборону», ми стоїмо, виставивши вперед кулаки. А коло все звужується й звужується, і вже вимахує Будка руками перед Явиним носом і вигукує: «Понесу! У-у, понесу зараз!» І вже я одштовхую в груди довговидого слинявого хлопчину, який налазить на мене. І вже хтось боляче копнув мене по нозі. Ще мить — і почнеться бійка. Та ні, яка там бійка! — побиття, погибель наша... Я уже навіть шкірою відчуваю, як мене зараз битимуть.
І тут раптом Ява говорить дзвінким глузливим голосом:
— Ого, як вас багато! І всі на нас, на двох! От здорово!
«Що він говорить? Приб'ють же зараз!» — з жахом думаю я. І Будка вже люто сичить крізь зуби: «Ти, гад, поговори! Щас я-ак вріжу!» — і вже замахується, аж тут: