Гобіт, або Туди і Звідти

— Страшенно холодно! — озвався Бомбур. — Хотів би я погрітися біля вогнища, як вони там, у таборі.

— А всередині досить тепло, — відказав Більбо.

— Ще б пак, але мені тут стояти аж до опівночі, — пробурчав товстун. — Справи зовсім кепські. Не те щоб я ризикнув не погодитися з Торіном — хай його борода дедалі довшає, — однак він завжди був непоступливим ґномом.

— Але не таким непоступливим, як мої ноги, — підхопив Більбо. — І кроку не можу ступити — так підтоптався на сходах і по кам’яних коридорах. Дорого б я дав за те, щоб походити по травичці!

— А я дорого дав би за ковток чогось міцненького та за м’яку постіль після добрячої вечері!

— Ну, цього я тобі не обіцяю, доки триває облога. Але я вже давненько не стояв на чатах і охоче почергую замість тебе, якщо ти не проти. Цієї ночі мені щось не спиться.

— Ти добрий товариш, Більбо Торбине, і я радо приймаю твою пропозицію. Якщо помітиш щось варте уваги, розбуди мене першим, не забудь! Я ляжу в бічній кімнаті ліворуч, недалеко звідси.

— Йди-йди! — заспокоїв його Більбо. — Я розбуджу тебе опівночі, й ти зможеш підняти наступного дозорця.

Щойно Бомбур пішов, Більбо надів свій перстень, міцно закріпив один кінець мотузки, спустився по ній з муру — і тільки його й бачили. Він мав десь зо п’ять годин. Бомбур спатиме (він може спати будь-коли, а після пригоди в лісі ґном постійно мріяв додивитися ті прекрасні сни, які йому там снились), а всі інші клопочуться біля Торіна. Малоймовірно, щоб хтось, навіть Філі чи Кілі, вийшов на мур, не дочекавшись своєї черги.

Було дуже темно. Більбо звернув із новопрокладеної стежки і почав навмання спускатися до підніжжя водоспаду. Далі рушив берегом і нарешті дійшов до вигину річки, де йому треба було дістатися на той бік, якщо він хотів вийти до табору. Річка тут була мілка, але доволі широка, і перебрести її в темряві коштувало маленькому гобітові неабияких зусиль. Він був уже майже на протилежному березі, аж тут оступився на круглому камені та з шумом шубовснув у холодну воду. Ледве він видряпався на сушу, тремтячи й відпльовуючись, як на шум із мороку виринули ельфи з яскравими ліхтарями в руках.

— То була не риба! — мовив один. — Десь тут ховається шпигун. Запніть ліхтарі! Вони допоможуть йому більше, ніж нам, якщо це той самий чудернацький коротун, про котрого подейкують, ніби він їхній слуга.

«Слуга, овва!» — пхикнув Більбо і, не допхикавши до кінця, чхнув так голосно, що ельфи негайно попрямували на звук.

— Світіть сюди! — гукнув гобіт. — Я тут, якщо ви шукаєте мене!

І він стягнув перстень із пальця й вигулькнув з-за скелі.

Ельфи були заскочені зненацька, але все одно швидко його схопили.

— Ти хто? Ґномівський гобіт? Що ти тут робиш? Як ти проскочив повз наших дозорців? — питали вони навперебій.

— Я пан Більбо Торбин, — із гідністю відповів гобіт, — супутник Торіна, якщо хочете знати. Я добре знаю з обличчя вашого короля, хоча він, можливо, не знає, як виглядаю я. Проте Бард має мене пам’ятати, і саме його я й хочу бачити.