Незвичайні пригоди Марко Поло

Співучий свист, який нагадував звук туго натягнутої струни, став глухішим. Ураган почав непомітно спадати. Піщаний горб над Марко й віслюком виріс — вітер уже не міг розвіяти його.

Все навколо змінилось. Після шаленої бурі настала неймовірна тиша. Хмари куряви, що носились у повітрі, опали на землю, і на небі проступило, немов отвір палаючої печі, темночервоне сонце. Там, де ще недавно височіли пагорби, тепер розкинулась рівнина, а там, де раніше оку ніде було зачепитись на одноманітній гладіні, зараз виросли високі піщані горби. Хвиляста жовта поверхня вирівнялась і від того здавалась ще пустельнішою.

З нерухомого піщаного горба витикалась зодягнена в білі полотняні штани нога.

Сонце ховалось за обрієм, заливаючи темночервоною загравою землю й небо. Промені його поволі згасали. Над похмурою пустелею густіли сутінки.

І в цьому сірому, непорушному морі дюн кволо билося людське серце.

На нічному небі проступив серп місяця, замерехтіли зірки.

Тоді в піщаному пагорбі щось заворушилося. З'явилася спина віслюка, чотири ноги почали спочатку кволо, а потім все сильніше й сильніше розгрібати пісок, шукаючи опори. Нарешті після кількох невдалих спроб віслюкові вдалося встати. Він похитнувся, упав, знову підвівся й знову впав. Потім зробив кілька непевних кроків, спинився, і, труснувши головою, хрипко, ледве чутно, заревів.

Весь у піску, віслюк став серед пустелі, немов якесь казкове створіння.

Марко лежав, скоцюрбившись, на землі і затуляв руками обличчя.

Він давно втратив свідомість. Але в грудях ще тліла іскорка життя. Минав час…

Марко прийшов до пам'яті, перевернувся на спину і розкинув руки. Звільнившись від шару піску, він хотів було глибоко вдихнути повітря, але відчув, що в ніс і в рот йому набилося повно пилу.

Підійшов віслюк і зупинився біля Марко. Близькість живої істоти надала юнакові сили. Вчепившись за ноги тварини, він підвівся з землі, намацав у саквах бурдюк і витягнув його. Затичка вберегла воду від піску. Марко прополоскав собі рот і жадібно випив кілька ковтків теплої рідини.

Почало смеркати. Марко напружено прислухався, але навколо була мертва тиша. Неподалік від нього невиразно білів предмет, який зманив його з шляху. Це був кістяк людини, що загинула в пустелі від голоду й спраги.

Де ж дівся караван? Свинцевим тягарем лягло на душу Марко почуття самотності. Віслюк потерся головою об його плече.

Раптом Марко вчулося, що десь недалеко їде караван.

— Ходімо, сіренький! — сказав юнак. — Хіба ти не чуєш? Нас розшукують друзі.

Він скочив у сідло, прислухався до навколишньої тиші і тепер уже зовсім виразно вловив тупіт багатьох копит за великим пагорбом. Він злегка пришпорив віслюка. Тварина байдуже рушила в бажаному напрямку.

— Скоріше, сіренький! — роздратовано крикнув Марко, вдарив віслюка острогами і сіпнув за гриву.

Виїхавши на пагорб, Марко спинився і оглянувся навколо. Однак він побачив тільки залиті блідим місячним світлом мертві, гладенькі дюни. Звуки згасли. Здавалось, усе живе вимерло. Навіть гієн і стерв'ятників не було в цій безмежно самотній пустелі, жодного деревця, жодної тваринки — самі лише білі кістяки людей і тварин, пісок і голі пагорби.