Щоденник моєї секретарки

Довге каштанове волосся було акуратно зачесане назад, щоб випадкові локони не заважали цілитися. Це неправильно. Врешті, в більярд грають чоловіки, а їм від гри з жінкою потрібно дещо інше, ніж кількість куль у лузі.

— Скажіть, а цей стіл для вас не завеликий?

Маркерка посміхнулася ще чарівніше:

— Побачимо.

Відповідь гідна. Вона інтригує, а інтрига — запорука натхнення. Адже у грі я завжди покладаюся на натхнення — може, через те, що більше не маю на що покладатися? Бо не можу похвалитися ані вишуканою технікою, ані хитрою тактикою. Щоправда, ці якості й необов’язкові для відвідувачів київських клубів.

— Які гру обираєте?

— Американку, — чесно зізнався я.

— Якісь особливості?

— Та ну. В нашому селі грали просто.

— В селі? — посміхнулася дівчина. — В селах, до речі, іноді грають за чудернацькими правилами. Я один раз бачила як грали на п’ять луз.

— Як це, на п’ять?

— А так, — маркерка зібрала кулі у трикутнику і відсунула їх до довгого борта. — Одна луза була розбита і за кулі у ній штрафували. Перший удар розіграємо?

— Зачекайте. А на що будемо грати?

Дівчина повела плечима.

— На результат.

— Це зрозуміло. А ставка?

— Нам не можна.

— Мене теж дружина сваритиме, — я помітив, як при цих словах дівчина весело блиснула очима. — Ми в рівних умовах.

Поки я вибирав кий, маркерка встановила кулі для розбиття.

— Давайте, я поставлю сто доларів.

Щедрість — одна з ознак свята.

— Нам не можна, — твердо відповіла дівчина.

Зрозуміло. Для когось — свято, для когось — робота.

— Ну а на чай я вам можу дати сто доларів? Якщо програю.

— На чай можете. Тільки мені немає чим відповісти. Ви ж чайові не візьмете?

Логічно.

— Тоді давайте зіграємо на бажання. В американку на американку.

— Сто доларів проти американки?

— Так.

— З нічиєю чи без?

— Можна з нічиєю.

— Годиться. Тільки одразу попереджаю: я граю добре.

— Ви мене не лякайте. Бо злякаюся, і що тоді робити?

Біля столу маркерка стояла по–жіночому, зігнувши ліву ногу у коліні.

Побачивши, яким твердим став її погляд при першому прицілюванні, я зрозумів, що помилявся. Жіночий більярд таки існує, принаймні тут і тепер. Хоча право першого удару виграв я. А може, вона навмисне його програла…

Розбивати піраміду мене колись навчив Жорик. «Серьоженька, не парся. Для того, щоб забити з розбиву, треба тренуватися щодня. А у тебе є такий час? Грай надійно». Так я і робив. Дівчина навіть гмикнула з повагою, коли в результаті удару биток прилип до домашнього борта, а відбита від піраміди парочка розташувалася у цілком безпечній позиції. Гмикнула і розстібнула ґудзика на комірі сорочки.

«Суперник хвилюється. Цим треба скористатися», — жартівливо підбадьорив я себе. Натхнення вже стукало у двері.