Третій фронт

— Що робимо? — спитав Бухгалтер. Він був спокійний, психувати не почав.

— Стоїмо на місці, — наказав я.

— Здавайтеся, інакше ми відкриємо вогонь! — сказали нам у мегафон. Мінімум два десятки автоматників за кілька секунд могли перетворити «Ланос» на братську могилу. Я зібрав телефон, подзвонив Тетяні Павлівні.

— Це я. Нас оточили менти в Журбах. Погрожують розстріляти. Що за лайно?

— Здавайтеся. Парламент вирішив, що вас потрібно доправити до Києва на парламентські слухання. Віддано відповідний наказ. Ви мусите дати пояснення депутатам.

— У мене немає на це часу! Нам треба діяти, а не пиздіти! — роздратувався я.

— Здавайтеся. В них наказ відкривати вогонь у разі непокори.

— Скасуйте наказ!

— Не можу, голова МВС нам не підкоряється. Здавайтеся, а потім ми вам допоможемо. Не доводьте справу до стрілянини, бо вас можуть убити!

Я подивився на автомати. Вбити нас могли дуже й дуже легко.

— Не рипаємося, здаємося, — сказав хлопцям. Крикнув у вікно. — Ми виходимо!

Була тиша, і я подумав, що зараз достатньо одного пострілу, щоб автоматники відкрили вогонь і остаточно вирішили наше питання.

— Зараз буде постріл! Вас хочуть спровокувати відкрити вогонь! Не стріляйте! — крикнув я, коли виліз із машини. І в ту ж мить пролунав постріл. Куля пролетіла десь поруч, але я й не сіпнувся. Напружена мить. Автоматники, дякувати Богові, не почали стріляти.

— На землю, лягайте на землю! — крикнули в мегафон. Я ліг, мої товариші теж. До нас підбігли, заламали руки за спину, забрали зброю, кудись потягли. Мене одразу відділили від інших, шість міліціонерів у бронежилетах і масках завели в мікроавтобус, і ми поїхали. Куди саме, я не бачив, бо на голову вдягли мішок.

— Хто ви такі й куди мене везете? — спитав у них.

— Закрий рота! — відповіли мені.

Ми проїхали хвилин десять, потім одному з моїх вартових зателефонували. Пояснювали, куди треба їхати.

— Так, зрозумів. За кілька хвилин будемо! — сказав він. Мабуть, командир.

— Куди ви мене везете? — спитав я. Отримав кулаком в обличчя. Мішок на голові анітрохи не пом’якшив удару. Мені було боляче — пика тільки почала загоюватися після подорожі до «головосіка», і ось знову.

Ми їхали спочатку по дорозі, бо сильно стрибали на ямах, а потім з’їхали на путівець, бо стрибки припинилися. Потім зупинилися.

— Так, біля дерева. Ага, навпроти руїни ферми, — доповів командир. — Залишити тут? Але як? Наказ?

— Ні! Ні! Вони хочуть убити мене! Тебе потім посадять за це! Не слухай! — закричав я і знову отримав кулаком. — Ні! Ні! Вся відповідальність буде на тобі й…

Після наступного удару я знепритомнів. Потім відчув, що лежу на землі, а від мене їде машина. Вони таки залишили мене! Я спробував підхопитися, щоб кудись бігти, але через мішок на голові геть нічого не бачив. Зняти не міг — руки в наручниках за спиною. Почав трусити головою, щоб скинути його, але де там. Він міцно тримався. Нічого не вдавалося. І тут я почув сміх. Від цього сміху мені аж похололо. Сміх із кількох боків, звідусіль. Сміх, що наближався.