Третій фронт

— Хлопці, а куди ото стільки сала? — спитав водій. Він почав трохи хвилюватися, бо з цим вантажем ми виглядали підозріло. Я дав йому кілька сотень і попросив заїхати в найближчий господарський магазин. Там купили дощок, цвяхів, молоток і пилку й поїхали за місто. Я знав один мальовничий пагорб на березі, наказав везти нас туди. Підйом був крутий, довелося вийти і підштовхувати, але таки вилізли. Відпустив таксиста, а хлопцям наказав збивати з дощок ящик два на два метри і в глибину півметра. Потім у той ящик ми виклали все сало, і я наказав морозити його азотом, щоб зручно було висікати, як по дереву чи каменю. Поки хлопці займалися, я з Вухами відійшов, пояснив, що від нього потрібно. Дав іще випити, бо скульптор знову почав нервувати, озирався, смикався від кожного звуку.

— Дивіться, он їде! — крикнув і показав на машину, яка їхала до нас. — Що буде?

— Ти що, дикий? Це простий «Ланос», чого ти смикаєшся, наче це кацапський танк? Спокійно!

«Ланос» важко пхався, але таки виїхав на пагорб. Із нього вийшов чоловік років за сорок із підлесливо-пихатою мордою корупціонера. Сказав, що він голова сільради, і поцікавився, що ми тут робимо.

— Ленд-арт, сучасне мистецтво, — збрехав я.

— А дозвіл, дозвіл же треба! Землю сільради використовуєте, а дозволу немає! Недобре! А ви хто будете? — Він нишпорив по нас своїми невеличкими оченятами, сканував, скільки грошей можна збити.

— Люди добрі.

— Так не можна! Щоб ото на чужу землю приїхати й бозна-що робити! Не можна! Це порушення законодавства, я змушений буду акт скласти, може, навіть міліцію викликати.

— І що ж робити? — спитав я.

— Ну, треба щось вирішувати. — Сільський голова хвилювався, аж піт під руками на сорочці виступив. Було йому лячно, але й відступати не хотів, бо нюхом чув гроші. Грошики-грошенята, від яких ніс у нього роздувався, наче в дикого бика.

— Скільки? — спитав я. Хлопці вже закінчили морозити сало, і Вуха взявся до роботи.

— Що — скільки? — підозріло подивився на мене голова.

— Скільки коштує використання земель сільради?

— Ну, я не знаю. Це аби просто рілля. А тут же таке місце! — Голова роззирнувся, мрійливо зітхнув, наче звертав увагу на мальовничість краєвидів. — Райське прямо місце, самі подивіться. А ви його оце засмітили. Якісь залишки тваринного походження…

— Це не залишки, це сало. До того ж вищого ґатунку. Скуштувати не бажаєте? У нас і випити є.

— Ну, не знаю… — засумнівався голова. Невдовзі вже випив чарку, закусив салом. — О, смачне. А чого він на землю його кидає?

Вуха різцями шматував заморожене сало, вирізав те, що потрібно, а хлопці додавали азоту, щоб сало залишалося кам’яним.

— Так треба, — запевнив я і налив ще. Ідея була накачати голову, але після третьої чарки він несподівано заявив, що досить, і знову почав говорити за гроші.