Третій фронт
- Автор: Ивченко Владислав Валерьевич
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-617-569-279-0
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Третій фронт». Краткое содержание книги:
— Ти хоч і побитий, але на п’яницю не схожий. Що трапилося?
— Дружина пішла, — збрехав я, бо не хотів розповідати, що трапилося насправді. — Налий, як є. Пече під серцем, уже несила терпіти. Залити треба, а то збожеволію. Будь ласка.
— Почекай.
Чоловік повернувся з літровою пластмасовою пляшкою і полотняною торбинкою.
— Тут сальце, хліб, цибуля. Закусиш. А це мій самогон, на меду роблю. Хороший продукт. — Віддав мені і пляшку, і торбинку.
— Дякую. Ось, візьми гроші. — Я хотів віддати все, що поназбирав у кишенях. Але чоловік відмовився.
— У мене дружина минулого року померла. Тридцять сім років разом прожили. Думав, що здохну. Тільки те й тримало, що спочатку дев’ять днів відбути, потім сорок. А потім потроху попускати почало. Буває, накотить, і тоді, хоч вий. Але якось живу. І ти живи. Перетерпи — і попускати почне.
— Може, вип’єш зі мною? — запропонував я.
— Ні. Не можна мені. Як вип’ю, ще гірше стає. Тверезим тримаюся, а п’яним таке пекло починається, що і в зашморг полізти можу. Тому не п’ю. — Мужик зітхнув.
— Дякую. Тримайтеся. — Потиснув йому руку і пішов.
Одразу сьорбнув із пляшки. Напій був міцний, затеплілося всередині й трохи легше стало. Ще сьорбнув — і вже не ножем по серцю різало, а кігтем дряпало. Пройшов кілька кілометрів, висьорбав півпляшки, потім побачив гайок. Зайшов, знайшов старий дуб, сів під ним і почав пити. Майже не закусував, бо не лежало серце до їжі. Наче полегшало, і став я плакати. Солодко й щиро. А потім заснув.
(Більше про Білу вбивцю можна дізнатися у книзі «Мама буде задоволена», романі «Ніч на восьме березня» та енциклопедії українського жаху «Сто чудовиськ України». В енциклопедії можна прочитати і про Сологуба).
Розділ 11
Удар з-під землі
— Ось він! Ось! — Я прокинувся від чиїхось голосів. Побачив озброєних людей у формі. — Живий! Лежати!
Вони помітили мій рух, підскочили. Автоматів не наставляли. І це вже було добре.
— Ми знайшли його! Живий! Тільки пом’ятий трохи! Ні, ні, ми його не чіпали, яким знайшли, таким і є. Так, добре, займаємо оборону. — Боєць розмовляв із кимось телефоном, потім наказав своїм людям залягти й бути готовими до бою. Боєць подивився на мене. — Щось ти поганий вигляд маєш.
— Води! — попросив я. Самогон, може, і був добрий, але літр в одне рило, та ще й після сильних хвилювань, — це вже забагато. Мій організм отруївся і тепер жорстоко мстився. Боєць подав мені фляжку. Я жадібно припав до неї. Зробив кілька ковтків, а потім відчув, що все повертається горлянкою. Кинувся до кущів. Охоронці подумали, що це спроба втечі, схопили мене, а я трохи їх обблював. Було дуже погано. Кілька хвилин вивертав шлунок, здавалося, що ось-ось уже мають піти тельбухи й кров. Страшенно боліла голова. У ній щось стукало.
— Попий іще. — Боєць знову дав мені свою флягу. Я попив. Насправді я радів, що зараз мені так погано, бо тілесний біль дозволяв не думати про душевні рани. — Дати цитрамону?
— Краще отрути, — прохрипів я.
— Ні, отрути не можна. Мені наказали доставити тебе живим.
— Хто наказав?
— Міністр.
— А хто тоді наказав викинути на дорозі, щоб мене вбили?
— Цього не знаю. — Він прислухався. — Наче летить. Дайте червону ракету!
Хтось із хлопців вистрелив із ракетниці. Невдовзі поруч приземлилося два гвинтокрили.
— Ходімо, — сказали мені. Іти було важко, хотілося одного — лягти й не рухатися. Але вже що вдієш. Якось ішов.
Тільки сів у гвинтокрил, як він одразу злетів. Другий теж. Вони полетіли в різні боки. До мене підійшов чоловік у камуфляжі.
— Я генерал Фролков, заступник командувача Національної гвардії. Ми вже з вами трохи знайомі. — Він подав руку. Я потиснув. Він трохи здивовано роздивлявся мене. — Маєте ви не дуже добре добрий вигляд.
— А як має виглядати чоловік, якого кинули на певну смерть? — роздратовано спитав я.
— Трапилася прикра помилка.
— Не помилка! Зрада й злочин, за який мусять відповідати!