Вершник без голови

Уранці після тієї лиховісної ночі, коли три поодинокі вершники перетнули прерію, видовище, подібне до щойно описаного, можна було побачити й над заростями, куди вони по черзі в'їхали. Велика зграя чорних грифів виписувала кола над верхівками дерев недалеко від того місця, де вже знайома нам прогалина повертала й заглиблювалася далі в хащу.

На світанку їх там ще не було. Та менш як за годину вже сотні стерв'ятників, розпроставши крила, ширяли над хащею, і їхні темні тіні повільно пливли по тому зеленому морю.

Опинившись на прогалині й помітивши лиховісну хмару чорних птахів, будь-який техасець одразу ж зрозумів би, що там пахне смертю. А проїхавши далі, натрапив би й на видимий доказ того — затоптану кінськими копитами калюжу крові.

Та грифи кружляли не саме над тим місцем. Центр кіл, що їх вони виписували в повітрі, лежав трохи осторонь, серед хащі, і ото там, напевне, й була здобич, що принадила всю зграю.

Того раннього ранку в прерії не трапилося жодного подорожнього — ні техасця, ні чужинця, — що міг би пересвідчитись, чи правдиве це припущення, — але воно було таки правдиве.

У заростях, десь за чверть милі від місця, политого кров'ю, лежала вподобана хижими птахами жертва.

То була не мертва тварина — а людина, чоловік. Чоловік молодий, з благородними рисами обличчя й стрункою постаттю, — скільки можна було роздивитися під плащем, що огортав простерте навзнак тіло, — і гарний із себе навіть по смерті.

Чи справді він був мертвий?

З першого погляду будь-хто сказав би, що так; так само вважали й чорні птахи. Його поза та обличчя свідчили про це досить промовисто.

Він лежав горілиць, неприродно закинувши голову назад, не заслоняючи обличчя від сонця. Його руки й ноги були непорушно простягнені на кам'янистому грунті, так наче перестали йому коритись.

Поблизу ріс величезний дуб, але його тінь не сягала того чоловіка: він лежав поза межами зеленого шатра, і скісне сонячне проміння, що тільки-но пробилося в зарості, падало на його бліде обличчя, нібито ще блідіше од відсвіту білої панами, яка лише трохи затіняла його.

Те обличчя не було застигле, як у мерця, але не скидалось і на обличчя сонної людини. Усе ж таки воно здавалося скоріш мертвим. Очі були напівзаплющені, і між віями видніли блискучі розширені зіниці.

Чи був той чоловік мертвий?

Чорні птахи, безперечно, вважали, що так.

Але насправді вони помилялися.

Чи то промінь сонця пробився крізь напівзаплющені повіки, чи то відпочинок відновив природні, сили організму, але раптом молодик розплющив очі й ворухнувся всім тілом. Потім трохи звівся, сперся на лікоть і здивовано роззирнувся навколо.

Грифи шугнули високо в повітря і якийсь час нижче не спускалися.

— Я мертвий чи живий? — пробурмотів він сам до себе. — Сплю чи прокинувся? Що зі мною? Де я?

Сонце засліплювало його, і він нічого не бачив, поки не прикрив очі долонею. Але й після того все наче розпливалось перед очима.

— Дерева вгорі… й навколо… Лежу на камінні — це я й кістками відчуваю. Якась хаща… Як я тут опинився?.. Ага, згадав, — мовив він, якусь хвилю подумавши. — Я вдарився головою об дерево. Атож, онде й та гілляка, що вибила мене з сідла. Болить ліва нога… А, пригадую, я забив її об стовбур. О Боже, здається, вона зламана!..