Вершник без голови

Невдовзі після того загін дістався до місця, де чекав слідопит, і рушив за ним далі.

Там уже не було відбитків копит двох підкованих коней. На стежці виднів лише один слід, та й то такий невиразний, що подекуди розрізнити його міг тільки Спенглер. Той слід ішов крізь зарості, час від часу виходив на галявини і, нарешті, виписавши коло, вивів їх знову на ту саму прогалину, тільки трохи далі на захід.

Хоч Спенглер і не був першорядним слідопитом, проте їхав тим слідом так швидко, що інші ледве встигали за ним. Він уже знав, котрий кінь пройшов там уночі — то був мустанг, що стояв під тополею, поки його вершник курив сигару, той самий мустанг, глибокі відбитки чиїх копит слідопит бачив на землі, просяклій людською кров'ю.

Поки був сам, Спенглер пройшов трохи й слідом американського коня. Та незабаром він зрозумів, що той слід виведе назад у прерію, звідки вони приїхали, а далі, як видно, до поселень на Леоні. Отож слідопит облишив його і повернувся до сліду підкованого мустанга, майже певний, що цей слід приведе його до розгадки кривавої таємниці, а може, й до лігва самого вбивці.

Коли перед тим він якийсь час не міг збагнути, чому подекуди перекриваються сліди двох коней, то тепер його не менш спантеличив цей поодинокий слід. Він тягся не прямо, як ото коли вершник поганяє коня вперед, а виписував зигзаги, то збочував із стежки, то повертався на неї, часом кружляв на місці, — так ніби мустанг був без вершника або той заснув у сідлі.

Чи міг то бути слід коня, що ніс на собі людину, яка щойно вчинила вбивство і, збурена тим кривавим ділом, поспішала втекти від місця злочину?

Спенглер так не думав. Та й узагалі не знав, що думати. Він був остаточно збитий з пантелику і чесно зізнався в цьому майорові, коли той спитав його, що показує слід. А видовище, яке невдовзі після того постало перед його очима і водночас перед очима всіх, хто їхав за ним, не тільки не прояснило таємниці, а й зробило її ще незбагненнішою.

Та' навіть більше. Те, що досі було всього лише загадкою й будило здогади та роздуми, раптом обернулося жахом, та ще й таким приголомшливим, який могло викликати тільки щось надприродне. І ніхто не сказав би, що на те не було причини.

Та й хто б не вжахнувсь усім єством, коли б побачив вершника, що рівно і впевнено сидів на коні, засунувши ноги в стремена й тримаючи в руках поводи, — одне слово, звичайного собі на вигляд вершника, — але, придивившись пильніше, помітив би, що йому начебто чогось бракує, а придивившись ще пильніше, зрозумів, що тому вершникові бракує голови!

Саме таке видовище й постало перед очима слідопита Спенглера та цілого загону, змусивши всіх ураз спинити коней, так наче перед ними раптом запала бездонна прірва.

Сонце вже стояло при заході, якраз проти них, і його розжарений диск мало не торкався зеленого краю прерії. Вогненно-червоне проміння світило людям просто в очі й заважало дивитися туди. Проте всі вони бачили ту химерну постать — вершника без голови!