Вершник без голови

— Мене воно все не стосується, кабальєро. А мустангів у прерії стільки, що вистачить на всіх ловців. Ну ж бо, сеньйоре, наливайте скоріш моє агвардієнте.

Трохи ображений тим, що йому не дали попліткувати, німець, не заходячи в дальшу розмову, швидко наповнив бутель, подав його клієнтові і, кинувши в шухляду під прилавком срібний долар, повернувся до своїх військових гостей, що були приязніші до нього, бо пили на рахунок.

Хоч як кортіло мексиканцеві спершу випити, проте він вийшов з бару, навіть не відіткнувши бутля, так наче вже й не думав про нього. Тепер його поривало щось сильніше, ніж звичайне бажання перехилити чарку, щось таке, що змусило його на час забути про спрагу.

Та хоч би що то було, а повело воно його не додому. Спершу він обійшов одну за одною три хатини на околиці селища — дуже подібні до його власної і з такими ж, як він сам, мешканцями, — і аж тоді подався до свого хакале.

Тільки тепер Койот помітив на стежці відбитки кінських підків, а далі побачив і те, що коня припинали до дерева поблизу хатини.

— Carrambo! — вигукнув він, збагнувши, що означає той слід. — То це ж капітан-американо був тут уночі. Чорт мене забирай! Я щось таке ніби пригадую, але думав, що то мені наснилося. Здогадуюсь, чого він приїздив. Дізнався про від'їзд дона Морісіо. Мабуть, завітає і ще, як розважить, що я вже проспався. Ха-ха! Та тбКер це вже ні до чого. Я й так усе знаю і обійдуся без його настанов. А тоді хай несе тисячу доларів. Mil pesos![60] Ціле багатство! Тільки-но вони потраплять мені до рук, я одразу ж гайну на Ріо-Гранде, і тоді побачимо, що скаже Ісідора!

Виголосивши цей монолог, Койот пробув у своєму хакале не довше, ніж потрібно було, щоб похапцем проковтнути кілька шматків смаженини й запити їх добрячою порцією агвардієнте. Потім він загнуздав і осідлав свого коня, надів величезні остроги, прилаштував до сідла короткий карабін, засунув у сідельні кобури по револьверу, почепив на пояс мачете в шкіряних піхвах і, скочивши в сідло, швидко поїхав геть.

Перше ніж виїхати у відкриту прерію, він на якийсь час затримався на околиці селища, дожидаючи трьох вершників, що мали супроводити його, — Койот сказав їм, що йому потрібна буде їхня допомога в одному таємному ділі.

Ті троє співвітчизників, напевно, були втаємничені в його план чи принаймні знали, що місцем дії мають бути береги Аламо. Коли, проїхавши трохи прерією, Койот повернув убік, вони гукнули йому, що він поїхав не туди.

— Я добре знаю Аламо, — сказав один з них, також мустангер. — Не раз ловив там коней. Треба їхати на південний захід. Найкоротша дорога туди — отією прогалиною між хащами. А ви, доне Мігелю, рушили просто на захід.

— Он як? — зневажливо відказав ватажок четвірки. — Ти часом не грінго,[61] сеньйоре Вісенте Барахо? Не забувай, чого ми туди їдемо і що наші коні підковані. Індіанці не їздять просто з форту Індж на Аламо, щоб… ну, та байдуже що. Ти мене зрозумів?