Моральні листи до Луцілія

Сенека вітає свого Луцілія!

Сьогодні неждано виринули перед нами на овиді александрійські судна(1). Вони, звичайно, припливають першими, звістуючи прибуття флоту, тому й називають їх посланцями. Як радіє їхній появі Кампанія! Узбережжя Путеолів заполоняють юрми людей, і кожен навіть серед багатьох інших суден легко пізнає александрійські за їхніми вітрилами: їм дозволено напинати верхній парус. Інші судна розпускають його лише у відкритому морі. Ніщо так не прискорює бігу, як найвище з вітрил: саме воно, сягаючи високих подувів, підганяє корабель. Тому завжди, коли вітер дужчає, коли він дме сильніше, ніж треба, щоглову жердку трохи опускають: нижче подув його не такий стрімкий. Всі інші судна, підпливаючи до Капреї і до мису, звідки

Бурі зсилаючи, море з висот озирає Паллада,

мусять задовольнятися нижнім вітрилом, верхнім же вирізняються лише александрійські кораблі.

Серед тієї збудженої юрби, що квапливо й гамірно спливала до берега, я раптом одчув дивну насолоду від своєї байдужості, від того, що не поспішав отримати листів - хоч і мав їх отримати - від близьких мені людей, не бажав знати, в якому там стані мої справи, і взагалі, що нового принесуть мені ці листи: вже ж бо віддавна не можу я ні набути нічого, ні втратити. Це відчуття мусив би я мати й тоді, коли ще не був старим. Тепер - тим більше: хоч би як мало мав я, все ж запасів на дорогу залишається мені більше, ніж самої дороги; та, врешті, й по цій дорозі, на яку я ступив, іти вже нема необхідності. Дорога не пройдена, якщо зупинишся десь на половині або не дійдеш до наміченого місця. Але життя, якщо живеш чесно, ніколи не може бути недожитим: коли б ти не розлучився з ним,- аби лиш добре розлучився,- буде цілісним. Часто належить мужньо залишити його самому, навіть і не з найважливіших причин, як і не найважливішими є ті причини, що затримують нас при житті. Тулій Марцеллін - його ти добре знав - юнак тихий, проте дочасно постарілий, заслабувавши на хворобу важку, тривалу, до того ж і морочливу, подумував уже про смерть. Скликав багатьох друзів. Боязливі дораджували йому те, чого й собі бажали б; улесливі й запобігливі давали йому такі поради, які, як гадали, були б йому милішими. Лише один стоїк, наш приятель, і - щоб похвалити гідними його словами - рішучий, мужній чоловік, заохотив його, здається, найкраще: «Не мучся,- почав він,- Марцелліне, так, немовби йшлося про хтозна-яку справу. Жити - це ще не така важлива річ: живуть же всі твої раби, живуть і тварини. Важливо вмерти почесно, вмерти розважно, мужньо. Подумай сам, скільки часу ти робиш одне й те ж саме: їжа, сон, хіть - от і замикається коло, в якому ти перебуваєш. Задумувати смерть може не лише розважний, мужній чи нещасливий, але й знудьгований». Мар-целлінові не потрібен був уже дорадник, лише помічник; раби ж не хотіли виконувати його розпоряджень. Тоді стоїк розвіяв їхній страх, пояснивши, що прислуга в небезпеці лише тоді, коли залишається неясним, чи хазяїн сам заподіяв собі смерть. Ну, а окрім того, чи ж не один це злочин - убити хазяїна чи перешкодити йому зробити це самому? Потім він підказав Марцеллінові, що, подібно до того, як, закінчуючи обід, розділяють рештки їжі поміж слугами, так і, закінчуючи життя, личить дещо подарувати й тим, які слугували нам протягом усього життя. Марцеллін був щиросердий і ніколи не скупився, навіть коли йшлося про власні витрати. Отож, розділивши свої скромні заощадження серед заплаканих слуг, він ще й сам їх розрадив. Не вдався, однак, до меча, не проливав і крові: протягом трьох днів не споживав їжі й велів у своїй спальні нап'ясти намет. Потім внесли туди ванну, в якій він довго лежав, і в міру того, як до неї доливали гарячої води, поступово слабнув. Ці хвилини йому видавались навіть приємними. Так і нам, буває, дає насолоду хвилинне розслаблення, забуття. Ця оповідь, сподіваюсь, мила для тебе: смерть твого друга, як бачиш, не була ні важкою, ні плачевною. Хоч він і сам заподіяв її собі, зате як безболісно, як легко покинув життя! Але хай і ця оповідь не залишається без користі.