Досвід коронації. Вибрані твори. Роман, повість, оповідання, есеї
- Автор: Москалець Костянтин
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: ЛА Піраміда, видавець Василь Гутковський
- ISBN: 978-966-441-109-4
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Досвід коронації. Вибрані твори. Роман, повість, оповідання, есеї». Краткое содержание книги:
Українському читачеві вперше пропонується найповніший прозовий доробок Костянтина Москальця — справжнього майстра сучасної української літератури. До книги ввійшли кращі його твори — роман «Вечірній мед», повість «Досвід коронації» і знамениті оповідання та есеї «Споглядання черешні», «Дев'ять концертів», «Сполохи» і «Нові сполохи», «Людина на крижині» та «Місяць милування місяцем».
* * *
Костянтин МОСКАЛЕЦЬ — автор поетичних книг «Думи» (1989), «Songe du vieil pelerin» («Пісня старого пілігрима») (1994), «Нічні пастухи буття» (2001) та «Символ троянди» (2001), книги прози «Рання осінь» (2000) та есеїстики «Людина на крижині» (1999), «Гра триває» (2006) і щоденникових записів «Келія Чайної Троянди» (2001). Лауреат фестивалю «Червона рута — 89» у номінації «авторська пісня» та літературних премій ім. О. Білецького (2000), ім. В. Свідзинського (2003), ім. В. Стуса (2004), ім. М. Коцюбинського (2005) та ім. Г. Сковороди «Сад божественних пісень» (2006).
* * *
В оформленні книги використано фрагменти картин Пітера Бройґеля (Старшого)
Чай і цигарка, перша відлига за всю зиму, на вулицях продають пиріжки. Березень. Повінь реалій. Сиджу на березі, пильно дивлячись у їхню темно-зелену воду. Повінь невпинно котиться, несучи з собою будівлі, людей, тварин; може, мені годилося б сумувати? І все ж хтось, хоч один, повинен бути поруч. Хтось, хоч один, з сильними і ніжними очима; ані друга, ні ворога, ні листа, ні голосу; і якби зараз пішов дощ, я навстіж розчинив би вікно.
Хтось курить на балконі будинку, який навпроти. Курить і дивиться на мене, нутром відчуваю. А нутро в мене — як у давно пораненого звіра; вже сім років не гоїться рана — і вигадана, і болюча; і кров з неї то блакитна, то зелена тече, — а все не червона. Так, мабуть, треба; інакше, навіщо так?
Пізній вечір, солодкі яблука. Пес, що як людина дихає уві сні. Сторожка — з масою різнокаліберних столів та стільців, електрогрілка, якою ми гріли помідори з мороженого болгарського супу. А ще два грейпфрути, сардини в маслі й солодкий перець, а ще — термос чаю, який нам залишила люб'язна сторожиха. Ходив нічним містом — до пошти, подивитися, котра година; все тануло, і величезні шматки криги та снігу падали з дахів на асфальт, і два яблука холодно світилися в кишені.
Збігала раз по раз лицями усмішка, тіні лежали прямі і спокійні, — як мало ми знаємо слів, що навіть радість радістю кликати змушені…
…а йти та іти далі, доки не розчинимося в сполохах над дорогою, в листі над дорогою, в мовчанні, святому і простому, що його й древні кликали якось, і ми кличемо так ось — хіба в назвах суть? Ми ж їм давно склали ціну, а ціна їм та, що холодні яблука взимку, що жайворонки — влітку, і хліб — щойноспечений. Не маю ні права, ні долі, аби вчити вас, та й сам не є мудрим; але як би хотілося, щоб почули ви слова оці, проказані зимової ночі, серед безгоміння: іти та й іти далі, лишаючи за себе вічних наших заручників — сполохи над дорогою, жайворонків над хлібами.
Так прагнув я, щоб добре їм у нас велося, — так добре, щоб уже нікуди їм не треба було йти чи їхати; щоб жили ми втрьох, або вчотирьох, або вбагатьох — і разом їздили, і разом розлучалися, і зустрічалися разом; як швидко вистигає кімната, але всміхаюся я, сміюся, ніколи, ніколи вже не питаючи, навіщо живу.
Ви ж повернетеся, правда?
Нові сполохи
1. Декаденти. Така нестерпно цілісна реальність! І ця викшталтувана мова, якою вже все-все-все сказано… Вони пили спирт і курили гашиш, мляво стискаючи передчасно зів'ялі груди своїх екзальтованих коханок або обвислі сідниці гістеричних і ревнивих коханців. Деякі стрілялися: темна кров густо заливала канапи. «І хай не буде в тебе інших богів, окрім твого Я». Парча й оксамит, золоті і пурпурові тони, срібло і кришталь, і порцеляна, ряботіння арабських килимів, породисті пси, які уважно стежать за конвульсіями переплетених тіл, а потім задирають довгі свої морди до високих стель з ліпленнями та розписами і виють. Крильцята мертвих метеликів, ніжні і холодні на дотик. Кружляння опадаючого листу. Глибокі тріщини, які зміяться палацовими стінами і яких ніхто не помічає за густим диким виноградом. Занедбаний парк, затхла вода ставу, над яким стоїть потемніла від осінніх дощів альтана. Навіть природа довкола них помирає по-їхньому: з акторськими репліками, плиткою гістерією, з наївним переконанням, що це не надовго, в кожному разі, не назавжди. Знудження і пересит: не від надміру страв та напоїв, а від того, що не смакують вони, не тішать. І приємний тягар револьвера у тонкій руці з довгими тендітними пальцями, які пам'ятають стільки сонат і ноктюрнів. До дідька сонати! Їдемо до циганів! Їхні манірні вірші, просякнені всесвітньою печаллю, швидкодіючими отрутами, безпомічною магією глибоких чорних очей. Їхні туберкульози і туберози, божевілля, часом справжні, частіше награні. Довірлива естетика виродження, сумні і безпристрасні збочення, нікому не потрібні секрети. Їхня остання осінь, — ох, осінь, ох, остання!., але наша, наша, наша, — навіть отака, викшталтувана у своїй дискретності…
2. Гріховність. Навіть вина — текуча. Течія без джерела, вина без провини. Так сказали старі євреї: що ми всі грішні, один лише Бог святий. Це колір нашої шкіри і сама шкіра. Ми обтягнені гріховністю, вона надає нам форми, завдяки їй ми живемо, відгороджені один від одного, і помираємо, обдерті з неї. Гріховність — це не відчуження, створене окремішністю наших тіл; гріховність — це шкіра, яка щільно нас облягає. Втім, не так уже й щільно, коли ми потрапляємо в старість. Наша шкіра, наша гріховність, наша течія таки доносять нас, щоправда, не всіх, до старості. Але й гирла для цієї течії не істнує. І нам не врятувати своєї шкури.