"Грант" викликає Москву
- Автор: Ардаматский Василий Иванович
- Год: 1967
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Григорій Г. Кулінич
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «"Грант" викликає Москву». Краткое содержание книги:
Великих втрат зазнали гітлерівці, перш ніж напали на слід підпільників.
В основу повісті В. Ардаматського покладено справжні події періоду Великої Вітчизняної війни.
Шрагін вирішив почекати кілька хвилин і йти. На всяк випадок перевірив, чи немає в його кишенях чогось такого, що могло його викрити або викликати підозру. Він вийшов у прихожу і почав надівати пальто. В цей час у двері обережно постукали. З кухні вийшла схвильована хазяйка, вона запитливо дивилася на Шрагіна.
— Відчиняйте, — шепнув він і став біля самих дверей за шафу.
Хазяйка прочинила двері на ланцюжок.
— Вам кого? — сердито спитала вона.
Хрипкий чоловічий голос промовив явочний пароль.
Хазяйка зняла ланцюжок і відчинила двері.
— Здрастуйте… Ганна Петрівна, здається… — неголосно мовив чоловік, що зайшов і, оглянувшись, спитав: — Є хто-небудь?
Хазяйка мовчала. Мабуть, цей прибулий був їй невідомий, і вона не знала, що відповісти.
Шрагін вийшов із-за шафи.
— А хто вам потрібний?
Незнайомець уважно оглянув Шрагіна і сказав:
— Очевидно, ви… Мені описав вас товариш Бердниченко. Я Зворикін.
Шрагін не раз чув це прізвище від самого Бердниченка і знав, що ця людина з активу підпілля.
— А де він сам? — спитав Шрагін.
— Ганно Петрівно, куди нам з товаришем пройти? — не відповідаючи, звернувся до хазяйки Зворикін.
Вона мовчки вказала на двері в кімнату.
— Ваша охорона працює незграбно, — втомлено сказав Зворикін, сідаючи до столу. — Поки я зрозумів, що за хлопець тупає за мною як тінь, то спізнився прийти вчасно.
— У нього свої обов’язки, — сухо зауважив Шрагін і повторив своє запитання: — Де Бердниченко?
— Він тимчасово залишив місто. У нас два провали: вчора взяли наших підпільників Кулешова і Хоромського.
— Випадково?
— Кулешова наче випадково. Був у справі на вокзалі, а там — облава. А от Хоромського взяли дома. Бердниченко просив передати, що, на його думку, і вам своїх людей краще тимчасово вивести з міста.
— Куди?
— Орієнтир — село Смакіно, а там — учитель Павло Михайлович. Він зв’язаний з партизанами і переправить ваших людей куди треба.
— Що іще? — спитав Шрагін.
— Усе.
Шрагін підвівся.
— У вас зв’язок з Бердниченком є?
— Буде через місяць, не раніше.
— Тут замість нього ви?
— Так.
— Можливість друкувати листівки ще є?
— А яка рація — нікому складати текст!
— Зараз я напишу.
Шрагін сів до столу і написав текст листівки.
"Дорогі товариші! — писав він швидко і без поправок. — Боротьба нашого народу з заклятим ворогом стає дедалі запеклішою. Москва показала героїчний приклад, а за нею йде наш великий Ленінград, самовідданий Севастополь. В загальному строю боротьби стоїть і наше місто, що завдає ворогові своїх сміливих ударів.
Оголошений Гітлером бліцкріг провалився. Це викликало у ворогів звіриний страх і звірину лють. Охоплені жахом за свою шкуру, вони сподіваються кров’ю залити вогонь народної ненависті. Їх мета — залякати радянську людину, примусити її бути покірним рабом без батьківщини. Не вийде! Навіть перед лицем смерті радянські люди показують високий героїзм і відданість Батьківщині. Коли вішали двадцять заложників, на майдані пролунав дзвінкий голос одного з них: «Всіх не перевішаєте! Смерть окупантам!»"
Цей грізний голос чули гітлерівський генерал Штромм і його сатрапи, подібні до Релінка, що керували стратою. На їхніх обличчях був страх! Бійтеся, кати! Ми всіх вас знаємо на ім’я, і вам нікуди не сховатися від розплати!
Дорогі товариші! Відповімо на терор ще більшою ненавистю до ворога!.Наша справа справедлива! Ми переможемо!
Смерть німецьким окупантам!
Центр».
Шрагін передав Зворикіну листівку:
— На наступну явку прийдете?
— Якщо живий буду…
— До побачення.
— Поки що.
Коли Шрагін вийшов на вулицю, перед ним з темряви виник Григоренко.
— Ну й перехвилювався я тут! — сказав він. — Цей тип колесив біля квартири хвилин двадцять. Я вже вирішив пустити в хід фінку, щоб без шуму…
Григоренко зник у темряві…
Цієї ночі Шрагін не заснув ні на хвилину. Картина ввижалася йому похмура. Думку вивести товаришів з міста спочатку він категорично відкидав, вважаючи, що це всіх деморалізує. Ні, тепер як ніколи треба діяти сміливо, енергійно і відчутно для німців… Але єдине, що вони могли б тепер зробити, — це провести серію диверсій. А запаси вибухівки майже зовсім вичерпалися. Москва відхилила його пропозицію скинути вибухівку з літака, і він розумів, що справді скидати наосліп, без оперативного радіозв’язку неприпустимо. Правда, Москва повідомила, що спробує доставити вибухівку з моря, та коли це буде — невідомо. Треба ждати, принаймні поки закінчиться період весняних штормів. Значить, те єдине, що могла б тепер зробити група, поки що відпадає…