Скіфська чаша [Збірник: «Скіфська чаша»; «Два денних рейси»]

Устимчик закінчив свою розповідь і вичікувально дивився на колег.

— Молодець, — відірвався від паперу Хаблак, — це вже факти!

Дробаха був настроєний не так оптимістично:

— Цікаво, нічого не скажеш… Можливо, це нитка.

— Які в тебе пропозиції? — запитав Хаблак Устимчика.

— Слід запросити колонію, де відбувала покарання Сидоренко. Дізнатися, хто з жінок за останні два роки виїхав після звільнення у Київ. Можливо, одна з них буде цією Федоренко чи Федосенко. Далі — орієнтири в нас більш-менш точні: бульварів у Києві не так уже й багато. В одному з будинків у восьмій квартирі живе жінка, прізвище якої починається літерами «Фед…» Ну а решта — справа техніки.

Хаблак глянув на Дробаху. Той кивнув:

— Гадаю, Сергію Антоновичу, пропозиція слушна.

Через день з колонії пришло повідомлення: у 1978 році після відбуття покарання за спекуляцію до Києва виїхала Катерина Гнатівна Федорченко. А через кілька хвилин її адреса вже лежала на столі в Хаблака: Катерина Гнатівна мешкала на бульварі Шевченка.

Капітан розпитав про Федорченко дільничного інспектора. Той добре знав її: жінка років сорока п’яти, вдовиця, працює друкаркою-надомницею. Про спекулятивні зв’язки Катерини Гнатівни дільничний інформації не мав. «Гадаю, продовжує цю ж механіку, — сказав. — Але доказів не маю».

Вечоріло, збиралося на грозу. По бульвару Шевченка в натовпі йшли двоє з тих, кого дехто чомусь називає образливо піжонами. Двоє чоловіків у яскравих модних брюках і світлих, гарно пошитих піджаках. А в одного ще й сорочка вся в якихось кубиках і трикутниках різних кольорів. Вперше побачивши її на Устимчику, Дробаха, прихильник строгої крохмальної білизни, довго протирав окуляри, але так нічого й не сказав: що вдієш — мода, а твої смаки, може, й справді застаріли.

А Хаблак схвалив:

— Чудово! Де купив? Начальству тільки може не сподобатись.

І розказав, як кілька років тому мав неприємності через джинсовий костюм, привезений товаришем з Польщі.

Майор Худяков, побачивши на ньому цей костюм, підкликав і запропонував:

— Негайно зняти! Ти офіцер чи стиляга?

Даремно Хаблак посилався на те, що бачив у кінохроніці джинсовий костюм на відомому письменникові й навіть директор одного з великих київських інститутів носить такий одяг.

Відповідь була залізобетонна:

— То ж директор, а хто ти?

Гаряча хвиля вдарила тоді Хаблакові в голову, й він зрозумів, що не пізніше як через секунду почне говорити цьому майорові все, що він думав про нього. І лише в останню мить, коли перше слово вже, здається, злетіло з язика, Хаблак зусиллям волі стримався.

Певно, Худяков відчув щось, бо нічого більше не сказав, повернувся й пішов коридором до виходу.

— І досі не можу пробачити собі, що не виклав йому своїх думок у популярній формі, — невесело посміхнувся Хаблак. — Либонь, злякався.

— Ну, й погорів би ні за цапову душу, — констатував Устимчик. — Худяков, братику, це шишка й з’їсти кожною го з нас ого як може! Гам — і нема…