![Скіфська чаша [Збірник: «Скіфська чаша»; «Два денних рейси»] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/2/8/9/2/1/skifska-chasha-zbirnik-skifska-chasha-dva-dennih-rejsi-download.jpg)
Скіфська чаша [Збірник: «Скіфська чаша»; «Два денних рейси»]
- Автор: Самбук Ростислав Феодосьевич
- Серия: Капітан Хаблак #3
- Год: 1981
- Язык: украинский
- Год: Радянський письменник
- Жанр: Криминальные детективы
Электронная книга - «Скіфська чаша [Збірник: «Скіфська чаша»; «Два денних рейси»]». Краткое содержание книги:
У відомого археолога під час творчого вечора зникла знайдена ним у скіфському кургані срібна чаша. Починається складний пошук, в результаті якого міліція з допомогою громадськості знаходить безцінний скарб і знешкоджує зграю добре законспірованих грабіжників.
Повість «Два денних рейси» присвячена викриттю працівниками міліції розкрадачів соціалістичної власності.
Хаблак одразу звернув увагу на непропорційність фігури Ольги Дмитрівни. Якось вона надто звужувалась догори, мала широко розвинутий таз, могутні стегна, але вузьку талію і зовсім дівочі груди, що задерикувато стирчали з-під ажурної кофтини.
Нарешті Ольга Дмитрівна зволила обернутися — допитливо втупилася в Хаблака, дивилася мовчки і, як видалося капітанові, не зовсім доброзичливо.
— До вас… — невпевнено почав лікар. — З міліції і має справу… — Він явно ніяковів, але медсестра сприйняла це лікареве збентеження без здивування, і Хаблак зрозумів, що саме вона, а не цей початкуючий медик головна особа в лікарні і мине багато часу, поки недавній студент зможе щось наказувати їй.
Ольга Дмитрівна холодно зміряла Хаблака поглядом з ніг до голови й лише по тому вказала на вкритий білою цератою табурет. Лікар, пробелькотівши якісь невиразні вибачення, одразу зник, а медсестра вмостилася навпроти капітана на кушетці. Осмикнула спідницю, запнувши масивні коліна, сиділа мовчки, не вимовила ані слова, дивилася на Хаблака насторожено, але не боязко, як на звичайну незнайому людину, з котрою силою обставин мусить спілкуватись.
Хаблак одразу розкусив Ольгу Дмитрівну: розумна, вольова, либонь, звикла, щоб усі її слухалися — такій добре працювати саме в лікарні, де пацієнти, як правило, сповнені відчуття власної неповноцінності й вбачають навіть у звичайній медсестрі мало не професора. Правда, подумав капітан, іноді від гарної медсестри здоров’я хворого залежить не менше, ніж від лікаря, а в тому, що Ольга Дмитрівна — медичка за покликанням, він чомусь не мав сумніву. Либонь, тому, що побачив за зовнішньою недоброзичливістю справжню зацікавленість і навіть співчуття. Чомусь Хаблакові здалося, що зараз жінка покладе йому руку на коліно й почне розпитувати, що болить і на що скаржиться, проте Ольга Дмитрівна тільки поворушилася на кушетці й знову обсмикнула спідницю.
Капітан не став випробовувати її терпіння.
— Я з приводу зникнення Софії Сороки, — пояснив і побачив, як одразу зіщулилася Ольга Дмитрівна, навіть не зіщулилася, а напружилася, буцім чекала цієї розмови й була заздалегідь готова до неї.
Але одповіла здивовано:
— При чому ж тут я?
— Я чув, що ви товаришували, — про всяк випадок вигадав Хаблак.
— Так, я гарно ставилася до Софії.
— І нічого не знаєте про її долю?
— Ні.
Хаблак витягнув з кишені фото жінки, вбитої на дніпрових схилах. Подав Ользі Дмитрівні.
— Це не Сорока? — запитав.
Жінка взяла фото твердими пальцями, подивилася уважно й без збентеження, вона все ж була медсестрою й набачилася всього. Рішуче похитала головою.
— Це не Софа, — відповіла переконано, але тої ж миті завагалася й піднесла фото ближче до очей. — Можна запитати?
— Прошу.
— Коли це сталося? — тицьнула пальцем у знімок.
— Двадцятого липня.
Жінка зітхнула полегшено й повернула Хаблакові фотографію.
— Це не Софія Сорока, — сказала тоном, що виключав заперечення.
— Ви твердите це?
— Звичайно.
— Чому?
Жінка завагалася. Нарешті зиркнула на Хаблака спідлоба запитувально й мовила прохально:
— Я хотіла б, щоб ця розмова лишилася між нами.
— Це мій обов’язок.
— І щоб Сорока… Ну, Валентин Остапович…
— Не довідався?
— Ні в якому разі.
— Це я вам можу гарантувати. І ви твердите, що це не Софія Григорівна? — помахав затиснутим між пальцями знімком.
— Позавчора я бачила Софу.
— Де? — Хаблак од несподіванки аж засовався на табуретці.
— Їздила до Запоріжжя.
— До неї?
— Не зовсім. Мусила побувати в обласній лікарні, а потім уже заїхала до Софи.
— Вона мешкає в Запоріжжі?
— Звичайно.
— Але ж чому її розшукують? Чоловік нічого не знає і взагалі…
Ольга Дмитрівна подивилася на Хаблака докірливо.
— Ви бачилися з Валентином Сорокою?
— Щойно.
— І нічого не зрозуміли?
— Признатися, ні.
— А я гадала, що його справжнє нутро за кілометр видно.
— Так, Валентин Остапович — людина не зовсім приємна.
Ольга Дмитрівна вперше посміхнулася.
— Не зовсім приємна, кажете? Куркуляка й жлоб, вибачте на слові. І правильно Софа зробила, що пішла.
— Але ж… — розвів руками Хаблак. — Якось це робиться інакше. Люди розлучаються…