Скіфська чаша [Збірник: «Скіфська чаша»; «Два денних рейси»]

— Дивно.

— І я дивуюсь.

— А в селі з ким Софія Григорівна товаришувала?

— Та з ким у нас можна? — зневажливо махнув рукою Сорока. — Хіба з сусідками побалакає. Те, се, коржі з маком…

Хаблак узяв зі столу фотографію вбитої, подивився, перш ніж заховати до паки.

— Отже, не можете твердити, що це Софія Григорівна? — запитав.

— Либонь, ні… — одповів Сорока невпевнено. — Але ж костюм схожий. Казали, синього кольору?

— Синій, вовняний, імпортний.

— Наче Софин, — набурмосився Валентин Остапович. — Я для неї нічого не шкодував.

— А в лікарні? — запитав Хаблак. — У лікарні, де працювала Софія Григорівна, були в неї подруги?

— А ви там і попитайте, — неприязно відрізав Сорока.

— Доведеться скористатися з вашої поради, — підвівся капітан.

Лікарня, певно, замала для такого великого села, містилася на околиці посеред садочка — росли тут вишні, старі, крислаті, подекуди на деревах висіли ще поодинокі необірвані ягоди, і Хаблак, поки пробирався до ганку, не втримався й зірвав кілька. Перестиглі й в’ялуваті, вишні все ж виявилися напрочуд солодкими й смачними, капітан пошукав очима, де б зірвати ще, та на ганку з’явився худий чоловік в окулярах, і Хаблак засоромився своєї зухвалості.

Чоловік був у білому халаті, мабуть, лікар, він дивився на капітана не те що неприязно, а байдуже, без цікавості, як дивляться на вулиці на випадкового зустрічного.

Хаблак зупинився перед ганком і привітався. Лікар торкнувся дужки окулярів на переніссі, зсунув їх на чоло, видно, був далекозорий, зиркнув на Хаблака згори вниз і нараз посміхнувся, як старому знайомому.

— Проходьте, — відступив од дверей, — що трапилось? Захворіли?

Але Хаблак продовжував стовбичити біля ганку, і лікар трохи посуворішав. Запитав знову:

— Маєте справу?

— Звичайно, маю.

— Я і хірург, і терапевт одночасно, — ніяково пояснив лікар, — то викладайте свою справу. Що болить?

— Нічого. Я з міліції.

— Невже міліціонери не хворіють?

— Трапляється. Проте я здоровий.

— Тепер бачу. То чим можу бути корисний?

— Колись у вас працювала медсестрою Софія Григорівна Сорока.

— Софа? Звичайно. Чув, що зникла. І ви?..

— В справі розшуку.

— Але я навряд чи стану в нагоді.

Хаблак підвівся на ганок. Лікар зняв окуляри, покліпав повіками.

— Власне, я не так давно тут, — пояснив. — У цій лікарні. І Сороку знаю скоріше з чуток.

— Але ж хтось мусить знати її й більше. З кимось товаришувала, була відвертою. Мусять же працювати в лікарні такі люди.

— Звичайно. — Лікар замислився. Нарешті рішуче розчинив двері. — Ходімо, я вас познайомлю з Ольгою Дмитрівною. Вона в нас ветеран, до того ж ніщо жіноче їй не чуже, — підморгнув лукаво.

Така жінка цілком влаштовувала капітана, і він з задоволенням рушив за лікарем.

Ольга Дмитрівна, видно, закінчила роботу й мала йти додому, бо вже скинула халат, стояла перед дзеркалом у маленькій кімнатці, заставленій скляними шафками з ліками та хірургічним інструментом, і поправляла зачіску. Вона не озирнулася, але Хаблак помітив, що уважно роздивилася його в дзеркалі — стояла й вовтузилася із шпильками, наче ніхто із сторонніх не завітав до кімнати.