Скіфська чаша [Збірник: «Скіфська чаша»; «Два денних рейси»]

— Це не ваша дружина?

Сорока взяв знімок обережно, двома пальцями, риси обличчя в нього витягнулися й губи затремтіли — капітанові здалося, що зараз заплаче. Але Валентин Остапович перевів погляд з фотографії на Хаблака, зовсім спокійний і навіть вивчаючий, потім знову зиркнув на знімок, підніс його до очей, губи в нього якось гидливо випнулися, він поклав фото на стіл і сказав, похитавши головою:

— Здається, не Софа… Ні, не Софія, бо цього не може бути! Звідки це у вас і невже?.. — Сорока знову потягнувся за фотографією, торкнувся її пальцями, та відсмикнув руку.

— Труп цієї жінки знайдено в Києві, — сухо пояснив Хаблак. — Ми маємо фото вашої дружини. Вона схожа на вбиту. Знімок Софії Григорівни, правда, неякісний, і експерти розійшлися в думках. Може, ви допоможете нам?

— Але як могла Софа потрапити до Києва? — розгублено запитав Сорока.

— Якщо це вона, — підсунув до нього знімок Хаблак, — ми дізнаємося про все.

Валентин Остапович нахилився над фотографією. Зітхнув, підвівся й відсунув штору на вікні. Розглянув фото ще при світлі.

— Здається, ні, — похитав головою, проте не дуже впевнено. — Та й для чого вбивати Софу?

Хаблак хотів пояснити йому, що життя іноді підносить такі несподіванки, які можуть наснитися тільки в поганому сні, але, побачивши, що обличчя в Сороки знову витягнулося і очі заблищали, лише запитав:

— Отже, ви твердите, що це не ваша дружина?

Сорока одразу якось знітився, навіть шморгнув носом і провів попід ним тильним боком долоні. Одповів, буцім вибачався:

— Але ж я не знаю… Наче й не вона, однак схожа… Як упізнаєш, коли обличчя знівечене?

— Маєте ще фотографії дружини?

Сорока втягнув голову в плечі. Заморгав і мовив якось ображено:

— Вона забрала свої речі. Мене не було, коли поїхала. Забрала речі й зникла. І фото…

— Невже не лишилося нічого?

— Нічого.

— Звідки Софія Григорівна?

— З Обухівки. Сусіднє село, три кілометри берегом.

— Має рідних?

— Батько загинув у морі. Рибалив і вийшов у шторм на човні, Софа ще дівчинкою була. А мати позаминулого року померла.

— В злагоді жили з нею?

— І чого їй не вистачало? Хата, бачите, повна, сад і город, влітку курортники… — Очі в Сороки заблищали гнівно. — Невже мало?

— Ви пишете в заяві, що Софія Григорівна виїхала три тижні тому?

— Так, на початку липня.

— А де ви були двадцятого липня?

Сорока невизначено знизав плечима.

— Двадцятого? Це який же день?

— Минула п’ятниця.

— Так на роботі ж…

— Вихідний у неділю?

— Влітку майже без вихідних. У санаторії я завгоспом, тепер людей багато, після сезону відгуляємо.

— Де може бути ваша дружина? — Сорока мимовільно зиркнув на фотб. Хаблак зрозумів його й додав: —Чомусь мені здається, що це не вона. До речі, мала темно-синій вовняний костюм?

— Мала, — злякано відповів Сорока.

— Імпортний?

— Дорогий, я сам купував, до нашого універмагу завезли, так за два дні жінки розібрали.