Андрій Лаговський

Лаговський абсолютно не розумів, що Володимир хоче сказати. Та той не забарився пояснити свою думку виразніш. Він дістав свою записну книжку, понишпорив у ній та й подав професорові клаптичок паперу з нашкрябаним віршем:

Ти спиш чи дрімаєш?.. Заплющені очі...

Сиджу коло ліжка... Годинник стукоче...

Беру твою руку, ласкаю її,

І тихо голублю я пальці твої.

І бачу найкращу на світі хвилину:

Люблю я всім серцем прекрасну людину,

Якої й мізинця не варт увесь я,

А знаю, що ціла людина — моя!

— Це ж ви писали? — спитавсь він у професора.

— Я, — кивнув той головою вниз, зовсім не розуміючи, що ж тут лихого. — Це я був писав для вашого середнього брата Аполлона, — пояснив він далі. — Це було в початку нашого приятелювання, в розцвіті нашої приязні. Тоді для Аполлона я був дорога людина, він до мене був прихилився всією душею і не таївся з тим. То вже потім він знудивсь од мене, відколи я заслаб...

— Цю писульку я, бачте, знайшов у тім смітті, що вимели з Аполлонової світлиці. Мабуть, упало зі столу... (Або, може, й сам Аполлон викинув у сміття, — ідовито додав собі Володимир у дужках.) Ну, так от ви насмілилися сказать, що як я притулив руку Корзової до своїх губів, то тим і себе споганив, і її. А ви — чи ніколи не хотіли собі признатися, що, притуляючись до пліч Алоллонових, та голублячи його руку, та цілуючи його в голову, ви й себе поганили й його?

Лаговський криво всміхнувсь. Йому дуже хотілося тільки одного: швидше звільнитися від компанії Володимира та залишитися знов самому та й лягти спочити, бо вже в очах мріло і ноги підтиналися. Та він переміг себе і задумавсь над Володимировим питанням. Чи справді він такий нечистий душею, що навіть його доторкання до добрих людей може тих добрих людей споганити? «Квітка колись в’янула була од мене, — пригадав собі він з містичним сумом. — А люди?..» Пригадалося Лаговському, що в Туапсе йому завжди дуже гарно на душі ставало після щирої балачки з братами Шмідтами; та тільки, справді, не раз здавалося йому тоді, що він навіть не вартий приятелювати з такими благородними, чистими натурами, які живуть в їхніх душах. А іноді йому попросту було видавалося, ніби од Аполлона й Костянтина йде струйкою якась невидима ідеалістична містична міць, яка й йому передається і дає йому віру в святе, в божество і робить його самого благороднішим і кращим на душу. Якось у Туапсе він навіть подумав був, чи не сміють Костянтин і Аполлон сказати про себе так, як Ісус сказав до тої грішниці, що доторкнулася до нього: «Чух бо силу, яже из мене изиде». Все це отепер прийшло йому на спомин, як Володимир поставив йому своє запитання. «Таки-так, — подумав Лаговський, — вони — ідеальні люди, а я — лихий поганець-егоїст. І, мабуть, справді чи не поганив я своєю приязню ті чисті високі натури, яких я ніколи не був вартий».