Андрій Лаговський

— Я покличу доктора? — несміливо спитався він був у свого пана.

— Не смійте! — твердо одказав Лаговський.— Бо я й доктора не пущу і вас прожену, як покличете!

Щодо других Шмідтів, опроче Володимира, то Лаговський думав, що Володимир мав розказати їм, як він ударив Лаговського кулаком в лице.

«І, знаючи це, ніхто з них не хоче, однак, прийти до мене! — мучився Лаговський. — Виходить, що всі вони мене, а не Володимира вважають за винного?! А може, я таки й винен?!

Ну, коли так, то, може, й справді випадає піти оце, до Шмідтів, щиро перепросити Володимира, попрохати, щоб він не сердивсь?

Господи, господи! Ти ж бачиш правду!.. Не я Володимира, а Володимир мене тяжко скривдив... Не можна ж свідомо заплющувати очей!..

А все ж чи не краще буде, щоб, навіть чуючи за собою саму правду, таки піти перепросити Володимира, аби помиривсь? Та за одним ходом прохати — не знати вже за що — прощення у всіх інших Шмідтів...

Добре! Але все це нащо?.. Бо далі що вийде? Ну, звичайно, повинен буде й Володимир сказати, що «прощає» мене... повинна буде й уся сім’я сказати, що на мене «не сердиться». Та чи вернуть же вони мені свою давню симпатію і свій інтерес до мене? Ні, не вернуть! Симпатія — це як квітка, що зацвіла — й одцвіла, й зав’яла, й навіки засохла. А ін-тересність?.. Ех!.. Та навіть найцікавіша книжка, коли її щодня, щодня читати, стає скучна; найінтересніша людина, коли її добре пізнаєш, вичерпується та й робиться наче зачитана книжка. Отак і я: я здебільша вже, мабуть, вичерпався для Шмідтів... А втім, за своїм вічним сумом, я, хоч би ще й не вичерпавсь до кінця, буду для них однаково докучний...

Ні, не повинно бути надії, щоб коли-небудь повернулося давнє. Кінець навіки!..

Кінець?! З ними, з такими чудовими людьми, та й кінець?!»

І Шмідти тоді виринали в спогадах Лаговського, осяяні ідеальним, недосяжним ареол ом.

«Що таке я? Я егоїст і щось нікчемне, сіре, безбарвне, а кожен із них — втілена велич! — роїлося йому. — Навіть і Володимир — це ж неабихто!.. Таких талановитих людей, як він, мало на світі... А коли заналізуєш його гаразд по щирості, то скажеш, що це навіть більше, як талант: це латентний, прихований геній... Та й душа в нього добряча... В Туапсе, як слабував я, ніхто мене не пожалував так, як Володимир... Ах! Прийди, прийди, Володимире! Прийди, пожалуй мене знову — і матимеш собі вірну собаку, що служитиме тобі до гробу!..

Прийди!!! Прийди!!! Або ти, Аполлоне! або ти, Костянтине! прийдіть!!!»

І він з пересвідченням, з напруженою думкою, з напруженою вольовою енергією, з насупленими бровима мовчки гукав Володимира й інших Шмідтів. І здавалося йому, що таке його безсловесне кликання мусить мати гіпнотичну, телепатичну силу і сім’я Шмідтів мусить його вчути.

«Бо невже ж оця безліч моїх мук та моїх призивів гине марно? Невже моє гіпнотичне навіювання не має над ними заочної жодної сили?! — божевільно думав професор, втомлений з вольового перенатуження, втомлений із свого заочного навіювання через далечінь. — Невже треба повірити, що коли оце я мордуюся й кличу їх, вони спокійнісінько сидять за столом і п’ють чай... і прозаїчно заїдають булкою... і навіть не пам’ятають про мене?! Де ж ти, світова справедливосте!..»