Привид мертвого дому. Роман-квінтет

Ні, життя іноді створює дивовижні ситуації, і таке коїть з людиною, що їй і невтямки, що за чортяка крутить колесо його долі; тут і справді при слабкому розумі можна стати марновірним або й звихнутим.

Друга моя колежанка Надя, окрім глибокого інтересу до окультних речей, має ще одну пристрасть: вона якнайдокладніше оповідає, який паскуда її чоловік, бо він і те, і третє, і десяте, а вона його мусить обслуговувати; він не любить дітей, непутящий, увесь час пропадає на роботі, нічого в домі не допомагає, вимагає, щоб йому варили, прали одежу, та ще такий-сякий, негідник, хоче, щоб і вдома було прибрано. Від Наді він іще не втік, але Надя пристрасно його ненавидить і про всі деталі свого із ним співжиття оповіщає Ліні та Лєні, зовсім незважаючи на мою присутність, так ніби я й не чоловік. Зрештою, таке ставлення в них до мене в усіх, і я нічого не маю проти, бо для них я справді не чоловік, а щось таке, як вазон, якого при тому не треба поливати, бо він самополивається, принаймні не їхніми балачками.

Лєна має інший клопіт: її чоловік безплідний, але надокучає їй тим, що надто послужливий і уважливий: тягає з магазину овочі, купує їй ледве не щодня квіти, часом і вельми дорогі, через що їм часто не вистачає грошей і в них у хаті поселився трупний запах прив’ялих квітів, бо одні дов’ядають, інші починають в’янути. Він такий послужливий, той Лєнин чоловік, що пере не тільки свою, але й жінчину одежу та ще й каже, що любить те робити (я гадаю, що в того нещасного є певна сексуальна патологія), любить він, коли вона лежить на канапі із журнальчиком або робить свої статті (бо коли їх робити, як на роботі ніколи), а сам щось варить, щось по хаті робить і непомірно набридає жінці розпитами, що їй хотілося б з’їсти чи що зварити — все він товчеться, все щось робить, аж їй «тошно стає», а коли входить із віничком, то незмінно цікавиться, чи не завадить їй шурхіт того віничка; вони навіть сплять, як виявляється, не разом, бо він дуже боїться вразити її своїм хропінням, адже це так неестетично, а вона, Лєна, так утомлюється з роботою — недаремно й додому її бере, і таке в нього при цьому смиренне обличчя, що їй-Богу часом їй аж по морді йому кортить з’їздити, і такий він услужливо-солоденький, ну ніби лакей.