Привид мертвого дому. Роман-квінтет
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Унів. вид-во Пульсари
- ISBN: 966-8767-21-7
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Привид мертвого дому. Роман-квінтет». Краткое содержание книги:
— Ти робила це зі мною півтора року, — сказав я безжалісно. — Це і більше цього.
— Але тоді я була твоя, — сказала вона. — А зараз я просто не можу.
— То стань знову моєю, — сказав я.
— Це неможливо, — прошепотіла вона. — Пожалій мене і не чіпай. Не поводься зі мною так!
І мені раптом стало її жаль. Жаль, бо вона, здається, заплуталася. Загалом, я її «звоював» легко, вона не дуже опиралась і за якийсь місяць нею оволодів. Мені здалося, що причина вся в тому, що вона не може опиратися, особливо тому, хто мав з нею діло. Однак по-жіночому хотіла зберегти порядність, отож одного з нас мала відшити. Але чому мене? Оце й злило, нервувало й уражало — чому, чорт забирай, мене?
— Гаразд, стели, — наказав я. — Пора спати, в мене вже очі злипаються. Буде так, як хочеш.
Подячно зирнула на мене й почала стелити. Спершу своє ліжко, а тоді сусіднє для мене. Ліжка тут були вузькі, односпальні, але в мені знову почав прокидатися звір.
— А не вмістимося на одному? — спитав я не вельми лагідно.
— Ти ж мені обіцяв, — спинилася вона з подушкою в руках.
— Ти мені теж обіцяла, — сказав безапеляційно. — Вечір і ніч. Будь певна, вранці піду, але вже навіки, якщо не одумаєшся. Але знаю, що ти не одумаєшся.
— Ти ляжеш окремо, — сказала вона, і її обличчя знову стало як маска. — Ти мені обіцяв.
Я вирішив підкоритися. Принаймні тимчасово. Роздягся й ліг, солодко протягуючи втомлені ноги. Вона погасила світло, і я чув шурхіт її одежі, бачив бліду тінь, яка ходила кімнатою, вдягала сорочку, обернувшись до мене спиною. Було переді мною дві дороги: заплющити очі й відразу ж поринути в сон — це я міг учинити за хвилину. Але те значило добровільно відректися. Друга дорога — встати й піти до неї.
Я зробив останнє. Взяв свою подушку й підійшов. Вона лежала до мене спиною, відсунувшись на край, ніби приготувала для мене місце. Я поклав подушку й ліг.
— Тамаро, — сказав я, лежачи на спині. — Мені жаль і тебе, і себе.
У відповідь — мовчання. Я взяв її за плече, і вона безвольно перекинулася на спину. Я відшукав її губи, були вони вогкі, тремкі й відразу мені віддалися.
Ми цілувалася з якимсь відчайним шалом, притискалися й втискались одне в одного, я цілував її обличчя, шию й оголені груди, вона тихо при цьому постогнувала. Зрештою, розпалені й напівзруйновані, відкинулися одне від одного — я все-таки не забував про «прокляту жіночу природу» та її фізіологічні процеси, хай їм чорт!
— Максе! — сказала вона хрипко.
— Ну! — відгукнувся знесилено.
— Я тобі сказала неправду, — шепнула вона.
— Про того негідника, що відбиває тебе від мене?
— Не треба зараз про нього, — мовила вона розмлоєно. — Я не хвора, Максе! Можеш робити зі мною, що хочеш.
Я спаленів: чортяка розбере цю «кляту жіночу природу». Ми не раз займалися цим ділом, але ніколи вона не виявляла ініціативи.
Я обережно провів рукою по її тілі: було воно оголене. До мене тяглися розціловані, пекучі вуста, і я таки накинувся на них з усім шалом.
— Ти чортиця! — сказав я, поринаючи в глибину її тіла. — Чого ти стільки часу мене мучила?
І тут я почув смішець. Якийсь солодкий і брутальний смішець.
Сон прийшов до хлопця під ранок. Він тільки вийшов на Бишівську дорогу, як побачив знайомого незнайомця, той сидів на стільці, а другий порожній стояв обіч.
— Несу матері стільці, — сказав чоловік. — Сідай! Готуюся женитися, і сам знаєш: потрібна нова мебля.
Стелився навколо туман. Підіймався від землі сірими космами зі срібним відливом, і цей туман чомусь пах парфумами.
— А коли б ти довідався, що твоя наречена…
— Спала з тобою? — спитав чоловік. — Про це вона розповіла.
Сірий туман химерно звивався, в ньому ходили якісь постаті, одягнені в чорне. В глибині ночі горіло кілька вогнищ, а біля них сиділи, скулившись на стільцях, люди в темному. Я подумав, що ми з цим чоловіком також одягнені в чорне і нічим від інших тіней не різнимося. Підійшов до нас чорт із люлькою в зубах, попросив сірника, запалив і присів поруч навпочіпки.
— Інтересне діло — світ, — сказав він. — Ви в ньому товчетеся як навіжені, й ми з вами. Вигадуєте собі пристрасті, а вони яйця виїденого не варті. Ось ви змагаєтеся за самицю, а вона так само яйця виїденого не варта. — Він пихкнув димом, і той став над головою срібною хмарою. — Я теж щойно змагався… так, за самицю, а виявляється, не я за неї змагався, а вона за мене. Тобто не я відшив свого суперника, а вона, не я її взяв, а вона мене. Зрозуміло я кажу?