Привид мертвого дому. Роман-квінтет
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Унів. вид-во Пульсари
- ISBN: 966-8767-21-7
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Привид мертвого дому. Роман-квінтет». Краткое содержание книги:
Я пройшов у гуртожиток щасливо. «Відьма» балакала по телефону, а це був єдиний момент, коли вона цілком утрачала пильність; певне, належала до того типу жінок, які не могли робити два діла. Я ж ішов сміливо, як до себе додому, а вона в цей час натхненно торохкотіла про якійсь кофточки-мофточки.
Проскочив кілька прольотів сходів і відчув, як у мене тахкоче серце. Але двері до Тамариної кімнати не були зачинені. Вона встигла переодягтись у халата й капці й була такою, якою б стала, коли б ми одружилися, тобто домашньою.
— Не знаю, що тобі приготувати на вечерю, — сказала вона, — в нас тут нічого нема.
— Чаю, — сказав я, звалюючись на стільця, бо це був мій останній подвиг на сьогодні — я відчув, що втома не просто чавить мені на голову, але й гнітить.
— Чай є, — сказала Тамара і всунула в мережу виделку електрочайника. Мені здалося, що вона примирилася з тим, що я залишуся на ніч. Але говорити нам не було про що, не зникала й відчуженість, обличчя її — ніби маска. Це її почварило, але мені від того легше не було.
Пив чай, наливаючись теплом, бо надто багато в мене сьогодні набралося холоду. Тамара так само пила чай, сидячи навпроти, і мені здалося, що трохи мене й побоюється. Це наповнило мене негарною втіхою — принаймні відступатися не збирався. Хай там що, а ми попрощаємося романтично, тобто так, як того хочеться мені.
— Коли приїжджає твоя сестра? — запитав я, хоч вона про те вже говорила.
— О дев’ятій ранку, поїздом.
— Піду від тебе о сьомій, влаштовує?
Вона промовчала. Ніхто з нас не відав, що буде далі. Я відчував легке збудження, яке давало мені змогу сяк-так триматися. І я сяк-так тримався, хоч день сьогодні випав неймовірно виснажливий.
— Ще чаю? — спитала вона.
— Будь ласка.
Ми трималися за цей чай, як за соломинку. Окрім того, нас розділяв стіл.
— Чому ти вирішила повернутися до того першого? — спитав я.
— Так вийшло, — мовила вона. — І давай про це ліпше не будемо, ми ж домовлялися.
Я подумав, що це класична формула у дівчат: там, де вони не змогли опертися, чи там, де надмірно захопилися, — все це вкладається у формулу: «Так вийшло!» Просто — і ніяких проблем.
— А коли б я спробував відбити тебе від нього? — спитав я, дивлячись на неї впритул, у руці в мене парувала друга філіжанка чаю. — Чи так уже все остаточно?
— Остаточно, — сказала вона. — Інакше не виходить.
— Чому?
— Бо так вийшло, — знову мовила вона класичну формулу. — Тут нічого не зміниш.
— Все можна змінити, — сказав я, бо від теплого чаю мене почало розмлоювати. — І я тобі в цьому допоможу.
Вона похитала головою, і обличчя її знову стало як маска. Тоді я встав і підійшов до неї — злякано скинула очима.
— Іди сюди, — сказав я. — Хочу тебе поцілувати.
— Ні, — сказала вона і майже крикнула. — Ні!
— Не ні, а так, — сказав я, підіймаючи її зі стільця і притискаючи до себе. — Ти віддала мені сьогоднішній вечір та ніч. А коли б того не хотіла, закрилася б і мене до себе не пустила. Отже, будь покірна і не сердь мене.
Я говорив брутально. Вона безвольно висіла в моїх руках, відшуковував її губи, але вони були стиснуті й мені не піддавались. Я обціловував їй обличчя, легенько хапав губами за крайки вух; зрештою, її вуста здригнулися й напружились — вона піддавалася. Я посилив натиск, і за мить ми вже пили одне одного, як і раніше, я знову пізнавав це тіло, яким володів; і все в мені заспівало. Але вона отямилась. Вперлася руками мені об груди й відштовхнулася.
— Не запалюйся, Максе! — сказала, сторожко світячи очима. — Я все одно сьогодні не можу.
— Прокляття вашій жіночій породі! — сказав я. — Не буду тебе чіпати. Іди сюди!
— Ні! — сказала вона.
Але те «ні» було із тих, на яке чоловіки не зважають, це була формула пристойності, а не небажання. Вона знову опинилася в моїх обіймах, ще вивертала голову, для годиться пручаючись, а за мить ми знову жадібно пили одне одного, і тільки, коли зовсім почманіли, вона вирвалася: по щоках її котилися сльози.
Вона впала обличчям на руки, які поклала на стола, й заридала:
— Я не повинна цього робити, не повинна!