Молоді літа короля Генріха IV
- Автор: Манн Генрих
- Серия: Вершини світового письменства #19
- Год: 1975
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Молоді літа короля Генріха IV». Краткое содержание книги:
Королева зблідла, як смерть. «Це страшніше, ніж я чекала. Марго, не барись, поки ще не зачинилася брама. Швидше, Марго! Втікай разом з ним!» І їй зразу стало байдуже, що вони з Анрі не самі.
— Анрі, коханий мій владарю, слухайте, що я вам скажу! Ми з вами сьогодні ввечері, тільки-но спустіють вулиці, від'їдемо до Англії.
Він хотів заперечити, та вона спинила його рухом своєї прекрасної руки.
— Анрі, коханий мій владарю! Зрозумійте добре, як одне залежить від другого: спокій у Парижі від перемоги у Фландрії, а та перемога — від англійського золота. Перемога пана адмірала буде протестантською перемогою, але під його рукою б'ється і ваше, й наше військо. І це буде кінець ворожнечі між вами й нами. Тоді вже ніхто не смітиме проповідувати з тумб. А тому ми вдвох повинні відпливти до Англії першим кораблем.
— Я тобі дуже вдячний. Але…
— Ми… ти не втікатимеш. Дай мені докінчити, Анрі, мій коханий владарю! Це не буде втеча, ми виконаємо якнайважливіше доручення. Коліньї сам цього вимагає на користь справи.
Скрута підказала їй ту брехню. Третій присутній з подиву хотів уже тихесенько свиснути, але вона спинила його владним поглядом. І він послухався й змовчав. Та король спитав його:
— А ти як гадаєш, Агріппо?
На це він відповів:
— Я гадаю, що любов прекрасної принцеси — найвище добро.
«Ні, честь вища, — зразу почув Анрі голос своєї добре вишколеної душі.— І віра теж вища».
І він швидко вирішив:
— Я скорюсь адміралові, тільки хай він власними устами повторить мені своє доручення.
— Нехай буде так, — підтвердила прекрасна принцеса, але в думці вирішила будь-що-будь перешкодити розмові зі старим єретиком; вона вже якось зуміє забавити свого коханого владаря, поки вони обоє опиняться в кареті, а все інше лишиться позаду. Агріппа д'Обіньє нарешті скорився її знакові й вийшов. І зразу вони, аж задихаючись від нетерплячки, розгорнули обійми одне одному.
Того дня вони спізнилися до бенкетного столу, хоча мали з'явитись там рівно о третій годині, навіть раніше за гостей, бо це ж вони мали їх приймати. Адже той бенкет давав король Наваррський у палаці герцога Анжуйського. Натомість вони приїхали, коли товариство вже зібралося й було збуджене, одначе, побачивши їх, відразу притихло. Три чи чотири години без перерви їли й пили — м'ясо всіляких тварин, вино з усіх лоз, але настрій був, як на початку: поки йшлося про всякі дурниці, говорили гучно, і тільки розумні або невпевнені зразу змовкали, зачувши якийсь натяк або зустрівши гострий погляд. Крім того, присутні перелічували одні одних: адже це можна робити потай. Перший дворянин де Міосен лежав удома в ліжку — казали, буцім у нього заболів живіт. І ще кількох дворян-протестантів не змогли розшукати: вони нібито квапливо виїхали з Парижа.
— Це все призвістки, — сказав на одному кінці столу дю Барта до дю Плессі-Морнея. — Але найзнаменніше — велика терплячість і миролюбність тих, хто ще лишився. Це третій вечір весільного свята, і в мене таке враження, наче ці нещасні настільки знесиліли, що вже не можуть посхоплюватися з місць, збитися в два гурти й голосно погрожувати одні одним. Часом у душах засинає навіть ненависть — або ж причаюється в самій глибині, готова до стрибка.
Морней відповів:
— Усі ми ще якусь хвильку вагаємось перетворювати це королівство в купу кривавого падла, що його шматуватимуть усі звірі світу: готи візьмуть те, чим погребують гунни, а вандали пожеруть недоїдки після готів.
Отак говорив доброчесний Морней, і його думка, як дуже часто, доходила до крайнощів. А довкола гості все перелічували одні одних. Бракувало й декого з католиків, поміж них капітана де Нансея. Казали, ніби він нащось потрібен у Луврі; на що саме, ніхто не знав, чи радше не казав. Не видко було й такого собі пана де Морвера. Декотрі пригадували його навдивовижу гострий ніс і очі майже без проміжка між ними.
— Собака! — вигукнув герцог Лотарінгський зі шляхетним гнівом у голосі.— Сховався під моїм ліжком! Мовляв, хотів просити у мене якоїсь ласки, та кинджал, що при ньому знайшли, не про те свідчив!
Обурений Гіз сповістив про це так голосно, що й Карл Дев'ятий та король Наваррський, які сиділи один навпроти одного недалеко від нього, могли почути його слова. Та Карл сам страшенно галасував: настрій йому піднесло те, що він узяв гору над пані Катрін; чи принаймні тепер йому вже здавалося, що він сам здобув перевагу над нею.