Молоді літа короля Генріха IV

Анрі попав до вартівні; її нерівно освітлювало кілька смолоскипів, і в ній не було нікого, крім чотирьох кам'яних статуй, які підпирали щось ніби трибуну. В сусіднє приміщення вело три сходинки. Анрі, спотикаючись, зійшов ними вниз. Високе склепіння, про танці нагорі нагадує тільки ледь чутне ридання скрипки, ніякого світла нема.

— Агов! Є хто тут?

— Авжеж є,— озвалися зразу двоє, і Анрі, пильний і насторожений, упізнав голоси і розгледів на чорному тлі рухи білястих постатей.

— А, д'Анжу й Гіз! — гукнув він їм назустріч. — Найбуйніші гості на моєму весіллі!

— Це ти, Наварро? — сухо, як завжди, спитав д'Анжу. — Твоє діло зараз танцювати або лежати в ліжку. А нам припадають турботи. Гей! Світла! — промовив він, не підносячи голосу, і ніхто його й не почув.

— Цікаво мені, які це у вас турботи. Бо я знаю вас як друзів, щирих друзів без страху й без фальшу.

— Такі ми й є,— відказав Гіз. — Тому ми й намагаємося з усієї сили, щоб у Парижі через твоє весілля не спалахнув бунт.

— Бо тут не люблять єретиків. Гей, світла, — ще раз промимрив д'Анжу.

Анрі сказав:

— Тому ж то ви, а надто ти, Гізе, зводите сюди чимраз більше війська, а в місті поширюєте чутки, ніби тут аж кишать вояки пана адмірала.

— Гей, світла. Це пусте: адже вони помирилися — Коліньї з Гізом. Мій брат, король, помирив їх.

На цей раз і справді з'явилося світло: прийшов Конде, кузен Анрі, й привів із собою багатьох слуг зі свічниками.

— Я вже тривожився за тебе, кузене. Добре, що застав тебе в такому надійному товаристві.

— Ти вже знаєш, Конде, що вони помилились? Гіз і Коліньї стали друзями, скорившись королевому слову.

Свічки яскраво освітили всі обличчя, і Анрі охопило нове, чудне бажання: пролити й на все становище таке саме різке світло.

— Ще твій батько, Гізе, і всі твої родичі хотіли вбити пана адмірала, та він вас випередив і перший наслав смерть на твого батька. І відтоді ви всі запалюєтесь один від одного жадобою помсти: кожен наступний герцог Гіз від свого попередника.

— Гей, світла, — гукнув Анжу від збентеження, хоча світла було вже досить.

Гіз повторив незворушно:

— Я помирився з Коліньї. Правда, він однаково викликав сюди свій гвардійський полк, але я довіряю йому.

— Він не винен у смерті твого батька. Він присягався, що ні,— запевнив Конде.

— Так само щира й моя присяга, — відказав Гіз.

— Та зіграймо краще в карти, — запропонував д'Анжу.

— Ти б радий наслати на нього смерть, — сказав Анрі, що не сів за стіл.

Уже принесли й тасували карти, і його слів наче ніхто й не почув. Раптом Конде грюкнув кулаком по столу.

— Він вірить усьому, бо Карл називає його батьком. Його дружина поїхала до їхнього замку Шатільйона. І йому самому слід би вже давно бути в безпечному місці.

— Чого ти не сідаєш, Наварро? — спитав д'Анжу якось нерозбірливо, бо його товста нижня губа тремтіла. Він боявся.

— Бо я піду нагору, до королеви.

— Ну, йди! Твій шлюб зберігає мир. Нехай би це весілля тривало довіку.