Молоді літа короля Генріха IV
- Автор: Манн Генрих
- Серия: Вершини світового письменства #19
- Год: 1975
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Молоді літа короля Генріха IV». Краткое содержание книги:
— Величносте, ще як ви прибули, я мав честь запевнити вас: чим більше гугенотів у Луврі, тим краще. На жаль, тільки що декотрі з них ушилися. Та ви, слава святому Варфоломієві, ще в наших руках.
Анрі, по-юнацькому меткий, уліпив йому ляпаса й рушив далі. Він устиг ще побачити отетеріле де Нансеєве обличчя. Та коли вартові зі зброєю в руках кинулись за ним, капітан гукнув: «Стійте!» Де Нансей спочатку скрипнув зубами, а тоді прохрипів:
— Зоставимо на потім.
У палаці лунала тучна музика до танцю, вікна стояли навстіж, у м'якому світлі ряди постатей то сходилися, то розходились. Анрі стояв унизу й шукав поглядом Марго: вже час було її знайти. Усе нові й нові несподіванки затримували його, не пускали до неї, а вона теж не показувалась і не давала звістки про себе. Він дивився з темряви вгору, в невідоме, і серце його калатало. «В жовтому м'якому світлі, під лагідний дзюркіт музики вона тепер, напевне, виконує свої найвишуканіші, найграційніші рухи, її ноги й руки ніби пурхають, вона всміхається, як образ довершеної вроди. Але ми не довершені й не вишукані, Марго, коли ми голі». Він ухопився обома руками за колюче пагіння троянд, що спиналось угору, до відчиненого вікна. Уколи були йому приємні: «Адже цей біль даруєш мені ти!» Він би й подерся до вікна по трояндовій шпалері, та, на жаль, із нижнього приміщення вивалило кілька підпилих лобуряк, швейцарців, що хотіли облегшитись надворі, і то неодмінно на троянди й на закоханого. Той чкурнув у двері, а швейцарці під вікном, справляючи свою потребу, реготали, аж ревли.
Анрі попав до вартівні; її нерівно освітлювало кілька смолоскипів, і в ній не було нікого, крім чотирьох кам'яних статуй, які підпирали щось ніби трибуну. В сусіднє приміщення вело три сходинки. Анрі, спотикаючись, зійшов ними вниз. Високе склепіння, про танці нагорі нагадує тільки ледь чутне ридання скрипки, ніякого світла нема.
— Агов! Є хто тут?
— Авжеж є,— озвалися зразу двоє, і Анрі, пильний і насторожений, упізнав голоси і розгледів на чорному тлі рухи білястих постатей.
— А, д'Анжу й Гіз! — гукнув він їм назустріч. — Найбуйніші гості на моєму весіллі!
— Це ти, Наварро? — сухо, як завжди, спитав д'Анжу. — Твоє діло зараз танцювати або лежати в ліжку. А нам припадають турботи. Гей! Світла! — промовив він, не підносячи голосу, і ніхто його й не почув.
— Цікаво мені, які це у вас турботи. Бо я знаю вас як друзів, щирих друзів без страху й без фальшу.
— Такі ми й є,— відказав Гіз. — Тому ми й намагаємося з усієї сили, щоб у Парижі через твоє весілля не спалахнув бунт.
— Бо тут не люблять єретиків. Гей, світла, — ще раз промимрив д'Анжу.
Анрі сказав:
— Тому ж то ви, а надто ти, Гізе, зводите сюди чимраз більше війська, а в місті поширюєте чутки, ніби тут аж кишать вояки пана адмірала.
— Гей, світла. Це пусте: адже вони помирилися — Коліньї з Гізом. Мій брат, король, помирив їх.
На цей раз і справді з'явилося світло: прийшов Конде, кузен Анрі, й привів із собою багатьох слуг зі свічниками.
— Я вже тривожився за тебе, кузене. Добре, що застав тебе в такому надійному товаристві.
— Ти вже знаєш, Конде, що вони помилились? Гіз і Коліньї стали друзями, скорившись королевому слову.
Свічки яскраво освітили всі обличчя, і Анрі охопило нове, чудне бажання: пролити й на все становище таке саме різке світло.
— Ще твій батько, Гізе, і всі твої родичі хотіли вбити пана адмірала, та він вас випередив і перший наслав смерть на твого батька. І відтоді ви всі запалюєтесь один від одного жадобою помсти: кожен наступний герцог Гіз від свого попередника.
— Гей, світла, — гукнув Анжу від збентеження, хоча світла було вже досить.
Гіз повторив незворушно:
— Я помирився з Коліньї. Правда, він однаково викликав сюди свій гвардійський полк, але я довіряю йому.
— Він не винен у смерті твого батька. Він присягався, що ні,— запевнив Конде.
— Так само щира й моя присяга, — відказав Гіз.
— Та зіграймо краще в карти, — запропонував д'Анжу.
— Ти б радий наслати на нього смерть, — сказав Анрі, що не сів за стіл.
Уже принесли й тасували карти, і його слів наче ніхто й не почув. Раптом Конде грюкнув кулаком по столу.
— Він вірить усьому, бо Карл називає його батьком. Його дружина поїхала до їхнього замку Шатільйона. І йому самому слід би вже давно бути в безпечному місці.
— Чого ти не сідаєш, Наварро? — спитав д'Анжу якось нерозбірливо, бо його товста нижня губа тремтіла. Він боявся.
— Бо я піду нагору, до королеви.
— Ну, йди! Твій шлюб зберігає мир. Нехай би це весілля тривало довіку.