Жак фаталіст і його пан
- Автор: Дидро Дени
- Год: 1970
- Язык: украинский
- Год: Сучасність
- Переводчик: Іван Кошелівець
- Жанр: Зарубежная классическая проза
Электронная книга - «Жак фаталіст і його пан». Краткое содержание книги:
Пан: Якось Деґлян...
Жак: Коли ви виходите з дому, я деколи заходжу до вашої бібліотеки, беру книжку, і звичайно трапляється так, що це історичний твір.
Пан: Якось Деґлян...
Жак: Я, водячи пальцем по рядках, перечитую всі портрети.
Пан: Якось Деґлян...
Жак: Пробачте, мій пане, машина була заведена, і треба було, щоб вона відкрутилася до кінця.
Пан: Вона вже відкрутилася?
Жак: Уже.
Пан: Одного дня Деґлян запросив на обід чарівну вдову з кількома шляхтичами з околиці. Деґлянове панування доходило свого кінця; і серед його гостей був той, до якого почала схилятися її прихильність. Вони були при столі, і Деґлян і його суперник сиділи один побіч другого, навпроти чарівної вдови. Деґлян приклав весь свій хист, щоб пожвавити розмову; він звертався до вдови з найвишуканішими словами; але вона не звертала на нього уваги й нічого не чула, зупинивши свій погляд на його суперникові. Деґлян тримав у руці свіже яйце; якимось конвульсивним рухом, спричиненим ревністю, він стиснув яйце пальцями, і воно, виприснувши з шкаралущі, опинилося на обличчі його сусіди. Цей останній зробив рух рукою, але Деґлян схопив руку за зап'ястя й зупинив її, сказавши сусіді на вухо: «Пане, вважаймо, що я дістав його...» Запала глибока тиша; чарівній вдові зробилося недобре. Обід був похмурий і короткий. Вставши з-за столу, вона попросила Деґляна і його суперника до окремої кімнати; вона зробила все, що може зробити в належній формі жінка, щоб їх помирити; вона благала, плакала, мліла, і то мліла справді, а не про людське око; вона стискала руки Деґляна і повертала повні сліз очі до іншого. Цьому казала: «Ви ж мене любите!..» А тому: «Ви ж мене любили!..» А знову обом: «Ви хочете погубити мене, хочете виставити мене на посміх, зробити об'єктом ненависти й зневаги на всю округу! Незалежно від того, котрий з вас відбере життя своєму ворогові, я ніколи не захочу йото бачити, він не зможе бути ні моїм другом, ні коханцем; я покладу на нього гнів до кінця мого життя...» Потім вона знову зомліла і, прийшовши до тями, сказала: «Безсердечні істоти, витягніть свої шпаги й прохроміть мені груди; коли при останньому подихові я побачу, що ви обніметеся, я помру без нарікань...» Деґлян і його суперник стояли непорушно або допомагали їй, і деколи мимоволі з очей їм падала сльоза. Але прийшов час розійтися, і чарівну вдову, ні живу, ні мертву, відвезли додому.
Жак: От бачите, пане, пощо мені був портрет тієї жінки, який ви мені малювали? Тепер я знав би вже й без нього все, що ви тоді сказали.
Пан: Наступного дня Деґлян з'явився з візитою до чарівної зрадниці і там зустрівся з своїм суперником. Хто з них був більше здивований? Обоє, він і вона, коли побачили Деґляна, права щока якого була вкрита великою круглою латкою чорного плястра.
— Що це таке? — спитала його вдова.
Деґлян: Нічого.
Його суперник: Маленька пухлина?
Деґлян: Побуде й минеться.
По короткій розмові Деґлян вийшов і, виходячи, дав своєму суперникові знак, цілком для того зрозумілий. Цей вийшов слідом. Вони пішли, той по один бік вулиці, а той по другий, і зустрілися за садом чарівної вдови, стали на поєдинок, і суперник Деґляна ліг на тому місці, важко, але не смертельно поранений. Тим часом як його понесли додому, Деґлян повернувся до вдови, посидів у неї, обговоривши з нею ще раз учорашню пригоду. Вона запитала в нього, що могла б означати ця величезна й дивовижна прикраса, що вкриває йому щоку. Він підвівся, подивився в дзеркало й відповів їй: «Справді, як і на мене, то вона виглядає дещо великою...» Потім попросив у неї ножиць, відклеїв свій круглий плястер, обрізав його колом па один чи два пальці, приклеїв на щоку знову й запитав:
— А як виглядає вам тепер?
—Далебі на один чи два пальці менше комічно, ніж раніше.
— І то вже добре.
Суперник Деґляна видужав. У другому поєдинку переможцем вийшов знову Деґлян; і так було п'ять чи шість разів підряд. А Деґлян по кожному поєдинку обтинав вузеньку стяжечку від свого круглого плястра навколо, а решту приклеював до щоки.
Жак: Чим же ця пригода закінчилася? Коли мене принесли до Деґлянового замка, мені здається, він вже не мав на щоці чорного кружка.
Пан: Ні. Кінець цієї пригоди був і кінцем чарівної вдови. Безнастанна печаль, яка опала її від того всього, остаточно зруйнувала її слабе й ненадійне здоров'я.
Жак: А Деґлян?
Пан: Одного дня, коли ми вийшли з ним погуляти, йому принесли листа. Він прочитав і сказав: «Він був дуже чесна людина, але я не міг би вболівати над його смертю...» І в ту ж мить він зірвав зі щоки решту чорного плястра, який завдяки безнастанному обкрутлюванню дійшов до розміру цяточки, яку наклеюють для прикраси. Така історія Деґляна. Жак дістав своє; отож, чи міг би я надіятися, що він тепер або слухатиме далі історію мого кохання, або продовжуватиме свою?