Жак фаталіст і його пан
- Автор: Дидро Дени
- Год: 1970
- Язык: украинский
- Год: Сучасність
- Переводчик: Іван Кошелівець
- Жанр: Зарубежная классическая проза
Электронная книга - «Жак фаталіст і його пан». Краткое содержание книги:
Пан: Гаразд, я згоден упасти з коня.
Жак: З радістю, без нехоті, без зусилля, наче б ви злізли з коня перед дверима заїзду?
Пан: Ну, не зовсім так; але яке це має значення, коли я падаю й доводжу цим, що я вільний.
Жак: Мій сотник казав: «Як? Ти не бачиш, що якби я тобі не перечив, тобі ніколи в світі не прийшла б у голову фантазія скрутити собі карк? Отже, це я хапаю тебе за ногу й викидаю тебе з кульбаки. Коли твоє падіння щось і доводить, то ніяк не те, що ти вільний, а те, що ти не сповна розуму». До того мій сотник казав ще, що жонглювання свободою, якою користуються без належного умотивування, виявляє справжній характер маніяка.
Пан: Це вже забагато для мене, але всупереч твоєму сотникові й тобі, я залишуся в переконанні, що я хочу, коли я хочу.
Жак: Але коли ви є й були паном над своїми бажаннями, чому вам не хочеться тепер любити якусь потвору; і чому ви не перестали любити Аґату, коли вам цього хотілося? Мій пане, ми проживаємо три чверті свого життя, не мігши робити те, що хочеться.
Пан: Це правда.
Жак: І роблячи те, чого не хочеться.
Пан: Зможеш мені це довести?
Жак: Аби лише ваше бажання.
Пан: Я згоден.
Жак: Так і зробимо. А тепер давайте про інше...
•••
По цих теревенях і ще деяких розумуваннях такої самої вартости вони замовкли; і Жак підбив угору свій велетенський капелюх: парасоль проти дощу в погану погоду і проти сонця у спеку, взагалі захист при всякій погоді, похмура святиня, під якою один з найкращих умів, які будь-коли існували, у важку годину питався в долі поради... Коли криси цього капелюха були підбиті вгору, тоді здавалося, наче Жакове обличчя було десь посередині його тулуба; ледь збивши їх униз, він бачив ледве на десять кроків перед собою. З цієї причини він набув звички тримати ніс на вітер, і тому можна було б сказати про його капелюх:
Os illi sublime dedit, coelumque tueri
Jussit, et erectos ad sidera tollere vultus.*
(Овідій, «Метаморфози»)
Тим часом Жак, підбивши вгору капелюх і кинувши оком дещо далі, зауважив хлібороба, який марно періщив одного з своїх коней, запряжених у плуг. Цей кінь, молодий і кряжистий, упав у борозну; і хоч як хлібороб смикав його за повід, благав, пестив, погрожував, кляв і бив, — худоба лежала непорушно і затято відмовлялася підвестися.
Жак помислив якийсь час, дивлячись на цю сцену, і сказав своєму панові, який так само зацікавився видовищем:
— Розумієте, пане, що там відбувається?
Пан: Що ж там може відбуватися, крім того, що я бачу?
Жак: І ви нічого не помічаєте?
Пан: Ні. А ти, що ти помічаєш?
Жак: Я помічаю, що ця дурна, горда, ледача тварина — мешканець міста; горда з свого попереднього стану, бувши колись конем з-під кульбаки, вона зневажає плуг. Щоб сказати вам усе одним словом, це ваш кінь, символ Жака. що перед вами, і багатьох інших ледачих хитрунів, що залишили село, щоб у столиці носити ліврею. Вони ладні радше жебрати собі шматок хліба на вулиці або вмерти з голоду, ніж повернутися до хліборобства, найкориснішого й найшляхетнішого діла.
Пан почав сміятися, а Жак, звертаючися до хлібороба, який його не чув, так мовив:
— Бідний сарако, бий, скільки тобі захочеться: він знає своє, і тобі доведеться не одного батога збити, заки ти впоїш цьому дармоїдові якусь краплю почуття гідности й смаку до праці...
Пан сміявся далі. Жак, почасти з нетерплячки, почасти з співчуття, підвівся й пішов у напрямі до хлібороба; та не ступив ще й двох сот кроків, як, обернувшися до свого пана, почав кричати:
— Пане, ідіть но сюди: це ваш кінь, це ваш кінь!
Це й справді був він. Ледве худобина впізнала Жака і його пана, як відразу підвелася сама, струснула гривою, заржала, стала дуба і ніжно доторкнулася своєю мордою до морди свого друга. Тим часом Жак з обуренням проказав крізь зуби: «Негіднику, ледащо, що мені заважає дати тобі два десятки носаків?» Його ж пан, навпаки, кинувся коня цілувати, однією рукою гладити, другою ніжно поплескувати по крижах і, майже плачучи від радости, приказувати: «Мій коню, бідний мій коню, таки я тебе знайшов!»
Хлібороб нічогісінько не розумів з того, що відбувавалося.
— Я бачу, панове, — звернувся він до них, — що цей кінь належав колись вам; але не менше законно посідаю його й я: я його купив на останньому ярмарку. Якби ви захотіли відкупити його в мене за дві третини ціни, яку заплатив я, ви зробили б мені велику послугу, бо я з ним не можу нічого вдіяти. Коли треба його вивести з стайні, він уже, як чорт, а хочеш запрягти — ще гірше; вийшовши ж на поле, він лягає і радше дасть забити себе на смерть, ніж ступить один крок у борозні чи дозволить покласти на спину один мішок. Зробіть мені ласку, панове, й допоможіть позбутися цієї клятої худоби. Він гарний, але ні на що не годиться, крім басувати під вершником, а мені це ні до чого...