Перстень Борджіа

Отож закінчивши цей свій малий приватний обряд і прикривши могилу свого дотеперішнього минулого мохом, аби не помітили, що тут щось закопано, бо про це передовсім йому йшлося, святий отець знову рушив у дорогу, збираючись при цьому якнайшвидше встановити прямий зв’язок із Богом, аби розчинитись у ньому — як це трапилося з Бернардом із Клерво, тим самим святим, що, замість дискутувати про віру, за власним визнанням, бив своїх супротивників палицею по пиці — як крапля води в бочці вина, чого він конче потребував, якщо хотів досягти своєї мети і до вечора дістатись до Валанса. Бо без абсолютного самозабуття, без абсолютного екстатичного стану людина аж ніяк не витримає одинадцятигодинної мандрівки пішки, босоніж і на голодний шлунок, якщо вона й учора мандрувала так само довго і так само на голодний шлунок.

Як тему для своїх нинішніх роздумів чи свого нинішнього містичного марафону він обрав місце з «Ареопагії» Псевдодіонісія, в якій той каже, що Бог сущий у всьому, але не все суще є в ньому. Чи сущий у ньому я? — міркував патер Жозеф. — Нітрохи, бо мій тілесний зір досі надто чітко сприймає речі несуттєві, наприклад, розплющені суглоби пальців моїх утомлених ніг, незвичні складки, що з кожним кроком утворюються на моєму новому одязі, і дивовижного, просто неможливого кольору мотузок, зав’язаний навколо мого пояса: люба Франсуаза явно спробувала випрати цей мотузок, щоб він став білим, як має бути, але влила у воду забагато синьки, отож мотузок замість білого став блакитним, мов літнє небо, а цього не повинно бути; одне слово, у малої Франсуази, як кажуть, здригнулася рука, та Бог з нею, перший дощ усе приведе до ладу.

Отакою неуважною, розпорошеною марними спостереженнями, що ковзають по поверхні речей, і цим недоступною для Бога може бути лише людина. Нерозумне звірятко, таке як білка, що граціозно пустує між гілками, чи вуж, що чарівно–привабливими вигинами в’ється між купками минулорічного листя, ніколи не розпорошується і завжди, щомиті перебуває у згоді зі своєю природою, даною йому

Богом, отож воно більш у Бозі, ніж я, коли думаю про колір свого мотузка на поясі.

Чоловік це передовсім мерзотник, дурень і егоїстичний боягуз, і один з небагатьох порядних синів Адама, яких я будь–коли бачив, це чудовий простодушний П’єр Кюкан де Кюкан, що відроджує турецьку велич, аби зберегти в Європі мир, і мчить з незахищеними грудьми через усю Францію, щоб скрутити в’язи своєму ворогові, замість підіслати до нього професіоналів з холодними очима і з кинджалами за пазухою, як його власні вороги напевно зроблять йому. Немає сумнівів, що наймані мерзотники вже десь чигають на нього, аби перерізати горлянку; шкода, що він має загинути так буденно і без розголосу — він заслуговує на гіднішу і славнішу смерть.