Перстень Борджіа
- Автор: Нефф Владимир
- Серия: Петр Кукань #2
- Год: 1990
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-00723-3
- Переводчик: Иван Иванович Сварник
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Перстень Борджіа». Краткое содержание книги:
Так він покинув місто Оранж і рушив на північ долиною Рони, шляхом, сьогодні загаченим безперервним потоком машин, а в часи, коли відбувалися ці події, тихо і солодко безлюдним, сподіваючись того ж дня дійти до міста Валан–са, для чого потребував десять–одинадцять годин доброї ходи. Своєї старої сутани він позбувся у першому–ліпшому ліску, який трапився по дорозі, закопавши її в освячену землю. Так, точнісінько так: закопав у освячену землю, яку він, будучи священиком і маючи для цього належний пувуар[26], сам освятив, а зробив це тому, що, ховаючи свою сутану, ховав цим і частку самого себе. Адже цей одяг прикривав його голизну від початку послушництва, і цю сутану він носив у мороз і спеку, під дощами й вітрами по шляхах Франції, Італії й Іспанії, отож одяг став часткою його плоті.
Хтось, можливо, може зауважити, що отець Жозеф вчинив невірно, влаштувавши похорон для речі неживої, себто речі, котра ніколи не була притулком безсмертної душі, якщо, звичайно, ми зовсім не маємо на увазі душу самого отця Жозефа, яка досі все–таки досить міцно трималася в його тілі. Але патер Жозеф знав, що робить, і добре знав рядки з Фоми Аквінського, вченого святого, якого, хоча й не любив за його суху й зарозумілу вченість, але в церковних питаннях вважав за великий авторитет, на слово якого можна було покластися — рядки, в яких автор «Суми теології» виявляє погордливу байдужість до обряду поховання, зауважуючи, що поховання не має жодного впливу на стан і долю душі померлого і що тут ідеться виключно про почуття рідних і близьких. Отже, коли обряд поховання не має жодного стосунку до душі того, кого ховають, з цього випливає, що зовсім не важливо, чи те, що ми ховаємо, взагалі мало колись якусь душу. І коли його старі лахи залишали цей світ, тимчасом як він сам зоставався живим і здоровим, отець Жозеф мав повне право вважати себе рідним і близьким небіжчика; ergo[27], коли він як рідний і близький прагне достойним похороном полегшити свої почуття, які він з повним правом зберігав до вірного супутника своїх мандрів і злигоднів, це була його особиста справа, проти якої навіть поборники найсуворі–ших правил не могли б нічого закинути.
Отож закінчивши цей свій малий приватний обряд і прикривши могилу свого дотеперішнього минулого мохом, аби не помітили, що тут щось закопано, бо про це передовсім йому йшлося, святий отець знову рушив у дорогу, збираючись при цьому якнайшвидше встановити прямий зв’язок із Богом, аби розчинитись у ньому — як це трапилося з Бернардом із Клерво, тим самим святим, що, замість дискутувати про віру, за власним визнанням, бив своїх супротивників палицею по пиці — як крапля води в бочці вина, чого він конче потребував, якщо хотів досягти своєї мети і до вечора дістатись до Валанса. Бо без абсолютного самозабуття, без абсолютного екстатичного стану людина аж ніяк не витримає одинадцятигодинної мандрівки пішки, босоніж і на голодний шлунок, якщо вона й учора мандрувала так само довго і так само на голодний шлунок.
Як тему для своїх нинішніх роздумів чи свого нинішнього містичного марафону він обрав місце з «Ареопагії» Псевдодіонісія, в якій той каже, що Бог сущий у всьому, але не все суще є в ньому. Чи сущий у ньому я? — міркував патер Жозеф. — Нітрохи, бо мій тілесний зір досі надто чітко сприймає речі несуттєві, наприклад, розплющені суглоби пальців моїх утомлених ніг, незвичні складки, що з кожним кроком утворюються на моєму новому одязі, і дивовижного, просто неможливого кольору мотузок, зав’язаний навколо мого пояса: люба Франсуаза явно спробувала випрати цей мотузок, щоб він став білим, як має бути, але влила у воду забагато синьки, отож мотузок замість білого став блакитним, мов літнє небо, а цього не повинно бути; одне слово, у малої Франсуази, як кажуть, здригнулася рука, та Бог з нею, перший дощ усе приведе до ладу.
Отакою неуважною, розпорошеною марними спостереженнями, що ковзають по поверхні речей, і цим недоступною для Бога може бути лише людина. Нерозумне звірятко, таке як білка, що граціозно пустує між гілками, чи вуж, що чарівно–привабливими вигинами в’ється між купками минулорічного листя, ніколи не розпорошується і завжди, щомиті перебуває у згоді зі своєю природою, даною йому
Богом, отож воно більш у Бозі, ніж я, коли думаю про колір свого мотузка на поясі.
Чоловік це передовсім мерзотник, дурень і егоїстичний боягуз, і один з небагатьох порядних синів Адама, яких я будь–коли бачив, це чудовий простодушний П’єр Кюкан де Кюкан, що відроджує турецьку велич, аби зберегти в Європі мир, і мчить з незахищеними грудьми через усю Францію, щоб скрутити в’язи своєму ворогові, замість підіслати до нього професіоналів з холодними очима і з кинджалами за пазухою, як його власні вороги напевно зроблять йому. Немає сумнівів, що наймані мерзотники вже десь чигають на нього, аби перерізати горлянку; шкода, що він має загинути так буденно і без розголосу — він заслуговує на гіднішу і славнішу смерть.
26
Повноваження (фр.)
27
Отож, тому (латин.)